Спомини - Йосип Сліпий

крок один чоловік з Дального Востока, а перед тим вдавав мого великого приятеля, але це не перешкаджало йому, щоби дістати щось з харчів. Він деклямував мені Пушкіна і переповідав твори інших російських письменників. Він був начальником розвідки і зайнятий в якомусь банкові. Розказував мені, що дивувало його, чому поверх над його банком стояв порожній в своїх бюрах, лише час до часу заходило там кількадесять осіб: “Я підглянув, що вони там мали свої засідання, і через дірку ключа я бачив, що за довгим столом сиділо багато знакомих, з відзнаками на грудях, директорів, начальників на високих постах, які над чимсь там дебатували. Я післав фотографа, і він через дірку відфотографував. Показалося, що це була масонська ложа, дуже сильна, яка всім кермувала”. Він пізніше писав нераз до мене з Караганди на Сибір, вдаючи великого приятеля. Таких зразків підлости можна би наводити безліч.

Полковник-слідчий, який робив зі мною слідство, поводився досить людяно і успокоював мене, кажучи, що він нічого не напише в протоколі, чого я не говорю. Це вже було дуже багато. Він оповідав мені, що вже іменований начальником в якомусь городі та й що буде мати подвійну пенсію. Також казав, що він був проти того, щоби мене спроваджувати, але усі слідчі і начальник були проти нього, і мене привезли.

Перше, розходилося про те, чи я назначив о. Зятика адміністратором, бо його дуже били, і він потвердив[621]. У дійсності, був іменований ще отець Де Вохт (протоігумен редемптористів, бельгієць). Він боявся і віддав грамоту сусідові, який з ляку кинув її в огонь. Коли о. Де Вохта виселювали, то він передав усе о. Зятикові як свойому наслідникові, думаючи, що на нього не впаде жадне підозріння, бо він дуже благий. Вкінці я його дещо відтяжив, і він, якби був второпніший, то міг був себе оборонити, але його засудили, і він помер десь на Сибіру чи в Караганді. Свята людина, але подібно, як єпископ Чарнецький, не на такі жорстокі умовини. Все ж таки він був більше повздержний щодо язика, ніж єпископ Чарнецький.

Я не іменував адміністратором отця Рудя, бо він до того не надавався, а отець Хмільовський був їм дуже підозрілий, і я боявся, що його арештують. І в дійсності — його небаром арештували, і він сидів в дуже тяжкій тюрмі, десь в Ярославлі чи Суздалі, і лише, як він казав, “завдяки Матері Божій” вийшов з неї живий по причині амністії. Його визвали також на очну ставку зі мною, але я заперечив всякі його іменовання. Крім того йому закидали, що він писав до Шухевича і до єпископа Івана Бучка. Показували мені навіть фотокопію того листа, якого знайшли в бункері Шухевича. Він, здається, один, що не стратив був голови і навіть в листах до мене висказував найвлучніші думки на положення нашої Церкви і народу. Він дуже співчував зі мною, передусім, що я був дуже вбого вбраний, по-ляґерному. Отцю Зафійовському я поручав радитися його і отця Чорняка у важніших справах, а опісля і отцю Величковському. Замість о. Хмільовського я іменував отця Зафійовського і отця Чорняка, щоби бодай хтось був на місці. І так воно осталось.

Після того слідчий сказав, що відішле мене назад. Але на другий день знову визвав мене, кажучи, що прийшло письмо від міністра, щоби я дав інформацію про кількадесять наших священиків, переважно апостатів, між іншим і про отця Семчишина[622]. Я відповів, що я їх собі не пригадую, тому що всіх священиків у цілій митрополії було звиш 3000, бо мої зізнання могли би їм ще більше пошкодити в їхньому нещастю. Я сказав лише, що вони під терором перейшли на православіє, а так само відбулась і вся імпреза так званого Львівського “собору”.

Визивав мене якийсь другий слідчий, який казав, що він сибіряк і що вихований в християнському дусі, що мати рано не давала йому їсти, поки не помолився, “а тепер я безбожник і мені добре”. Він був простак і хамуватий. Він питав мене, чи я не святив яких єпископів. З ним було тяжко до чогось договоритися. По нім прийшов інший слідчий. Він був карикатурист і мабуть, як мистець, трошки м’ягший. Він виявив, що йому йдеться про отця Кіта