Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
У сучасній Росії, як і в СРСР, прийнято вірити всьому, що показують на телебаченні та пишуть у газетах. Оскільки Путін швидко підпорядкував собі всі ЗМІ, то народ повірив у «щирість» Путіна, у його слова про «моральність», про «сімейні цінності» й абсолютно спокійно поставився до розлучення вождя. Культ «сильної руки», образ «збирача земель російських» у комплекті з ідеологією «Росії, яка встає з колін», уже не міг змінити думки більшості росіян, які зненавиділи лібералізм і ліберальні ідеї. Як і 30–50 років тому, населення зайняло свою зручну позицію споглядальника, спостерігаючи за подвигами Путіна. Власне, культ особи і потрібний для того, щоб населення, з одного боку, захоплювалося, а з другого — не втручалося у процес керівництва.
Путіну казково поталанило. До технології створення його культу особи було залучено інтернет, а також решту всіх комунікаційних досягнень, що раніше допомагали вигодовувати попередніх вождів, — кіно, телебачення, радіо, образотворче мистецтво і літературу. Про нього вже написано кілька десятків книг, створено твори мистецтва — від пам’ятників до предметів домашнього вжитку, тарілок і сільниць. Є дитячі книжки, поштові марки, пісні, кінофільми, мультфільми, ікони. Поки що нема опери і балету, але в культу особи нема меж.
Якщо порівнювати культи всіх радянських і пострадянських вождів, то Путін, звичайно, став лідером. Його досконалості нема меж. Якщо Росія продовжить політику самоізоляції і закриється новою «залізною завісою», то важко собі уявити, наскільки розвинеться самолюбство та пихатість людини, яка випадково опинилася у Кремлі. Ідеологія, що її ретельно створюють російські політтехнологи, має право називатися путінізмом, яким колись були лєнінізм і сталінізм, але набагато тоталітарніша та жорсткіша.
Культ особи — сфера ідеології і до економіки, а тим паче — до політики не має жодного стосунку. Культ особи — головна ознака авторитаризму. Сталін був «батьком народу», але абсолютно нічого не розумів в економіці, запровадивши планове виробництво сільського господарства і промисловості. Хрущов мало не став ініціатором третьої світової війни під час Карибської кризи. Брєжнєв почав війну в Афганістані, не передбачивши, що окупація далекої країни призведе до економічної кризи і міжнародної ізоляції СРСР. Єльцин не послухав аналітиків-кавказознавців і почав війну в Ічкерії. Нарешті, Путін припустився безлічі помилок, але культ особи поки що тримає його на плаву. Гасло «Вперед до перемоги путінізму!» буде якийсь час актуальним, та чи надовго?
РЕЛІГІЯ ВЛАДИ
У Східній Грузії, в маленькому містечку Дедоплісцкаро, в будівлі колишньої школи є унікальна церква. До того як купити школу і переоблаштувати її на церкву, парафіяни в самий розпал радянської влади побудували церкву під землею — викопали приміщення, освятили його і молилися. Тоді по всій Грузії, що прийняла християнство у IV столітті, було всього лише кілька церков, що діяли, і поява катакомбної, в буквальному розумінні, церкви була несподіваною подією. Всі знали про підземну церкву — і комуністична влада, й офіційна церква. Але нічого вдіяти не могли. Ще й тому, що її побудувала, тобто викопала, російська громада, яка складається з нащадків тих, хто опинився в Грузії ще на початку XIX століття.
Поряд із Дедоплісцкаро розташовані два села — Богданівна й Ульянівка, де живуть молокани-сектанти, що їх колись вигнали з Росії. У Богданівці є молитовний будинок, куди по неділях на молитовні зібрання приходять дивного як для Грузії вигляду люди — жінки, голови яких покриті хусточками, чоловіки — багато з них із бородами. Приходить пресвітер, і в просторому будинку, де нема ікон і хрестів, славлять Христа.
Тбілісі — символ релігійної толерантності. У старій частині міста на відстані 200–300 м розташовані мечеть, вірменська церква, дві синагоги, католицький храм, навколо грузинські церкви. В іншій частині міста — баптистський молитовний будинок, є місце, де збираються кришнаїти. Тбіліська мечеть — унікальна, єдина у світі, де в спільній залі два міхраби — ніші, звернені до Мекки, щоб одночасно могли молитися суніти і шиїти. По всій Грузії — кілька старовинних синагог — кілька в Кутаїсі, високо у горах в Оні і найстаріша, VII століття, в Лайлаші. До сонму святих зарахована юдейка, блаженна Сидонія, яка похована у Мцхета разом із хітоном Христа.
Така релігійна толерантність була завжди, поки у справи конфесій не почали втручатися спочатку російська адміністрація після першої окупації Грузії на початку XIX століття, а потім більшовики, які вирішили, що серця і душі громадян мають належати КПРС, а «молитися» можна тільки на портрети Маркса, Лєніна і Сталіна. У XIX столітті за сприяння РПЦ було знищено автокефалію Грузинської православної церкви, було введено заборону проводити служби грузинською мовою, було перебудовано храми і знищено церковні середньовічні фрески. У більшовиків фантазії були ширші, вони вдалися до цілковитої заборони — закривали церкви, мечеті, синагоги.
Будівники «світлого майбутнього» боялися конкуренції. Як не дивно, серед радянських вождів було багато нащадків священиків, деякі, як Сталін, навчалися в семінаріях. Заразившись комуністичною ідеологією, колишні недовчені священики чи попівські діти розуміли, що побудувати свою, нову, ідеологію неможливо, не зруйнувавши того, що об’єднувало людей століттями і тисячоліттями. Як співали тоді більшовики — «до основанья, а затем»[2].
По всій радянській Росії, а потім і на захоплених більшовиками територіях почалися погроми — руйнували церкви, мечеті, синагоги, буддистські дацани. Більшовики мали намір звільнити в душах людей місце, щоб заповнити його новою «релігією» — вірою у світле майбутнє. Одні будівлі висаджували в повітря, інші пристосовували під клуби, склади, стайні або гуртожитки. Все цінне майно — золоті та срібні оклади, хрести,
