Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
Для Путіна День перемоги — ще одна можливість пропаганди своєї удаваної величі. Неспроможний політик, він поналякував сусідів, посварився з Грузією, Молдовою, балтійськими країнами, тепер з Україною, поховав економіку Росії, налаштував проти себе весь світ. Путін залишився тільки зі зброєю, яка може лише якийсь час охороняти його спокій, але вона має властивість руйнуватися або бути знищеною супротивником.
І, нарешті, поки радісне і натхненне погрозами населення вимагатиме «продовження банкету», не розуміючи, що похмілля буває не лише від улюбленого алкоголю, а й від непереконливої та небезпечної політики, свято для Путіна — це тимчасовий моральний успіх. Але, як і всі свята. День перемоги закінчиться наступного дня, в ніч на 10 травня.
Не знаю, чи потрібно Сталіна, Хрущова або Брєжнєва вважати мудрішими, ніж Путін. Вони були лідерами закритої тоталітарної комуністичної системи, вони також любили воювати і, врешті-решт, привели СРСР до розпаду. Чи знає це Путін, який ще не побудував нової імперії, але вже руйнує своє майбутнє?
ВИХОВАННЯ НЕНАВИСТЮ
Два місяці думав — писати чи все ж таки не лякати кримчан. Умовляв себе, переконував у тому, що, можливо, в Кремлі схаменуться, не припускатимуться колишніх помилок. Тепер зрозумів, що це зовсім не помилки, це методика, давно відпрацьована, нелюдяна за суттю і нацистська за походженням. Минуло всього лише два місяці й усе стало на свої місця — у Крим прийшла ненависть, та сама національна політика російських окупантів, давно випробувана в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї, тепер — у Криму.
Навесні 2008 року я прямував у Сухумі, щоб провести тренінг ОБСЄ для абхазьких журналістів. На мосту через річку Інґурі стояли бетонні плити, щоб транспорт не міг пересуватися, тому люди йшли пішки — тягли важкі валізи, деякі, обертаючись, хрестилися і йшли у бік окупованої Абхазії. На тому боці абхазький прикордонник у трениках, брудній майці невизначеного кольору і кросівках босоніж довго розглядав мій таджицький паспорт, але не впустити експерта ОБСЄ він не посмів.
До Сухумі їхати більше 120 кілометрів по дорозі, яка не знала ремонту останні років тридцять, і броньований джип ОБСЄ лавірував між ямами та вибоїнами. За вікном була природа — давно полишені поля, табуни здичавілих коней, руїни згорілих будинків, задишки якихось заводів і фабрик. І так всю дорогу до Сухумі, що виглядав трохи ліпше. І скрізь плакати — «Спасибо, Россия».
У моїй кишені був довгий список прохань моїх друзів-біженців з Абхазії — глянути на їхні будинки, чи не захоплені; якщо захоплені, то чи доглядають загарбники за будинком. Кожен, хто просив мене, говорив із надією, неначе я міг врятувати їхній будинок, а самих біженців повернути. На якийсь час я став їхніми очима й частинкою серця і, чесно зізнаюся, багатьох я обдурив, сказав, що не зміг побувати біля їхнього будинку. Насправді, я не зміг їм сказати правду — їхній будинок згорів і обвалився, заріс бур’яном, а навколо ходять чужі кози.
Вранці і ввечері в сухумському готелі дивився телевізор. Два канали — один державний, абхазький, другий незалежний — «Абаза». Другий навіть трохи говорив по-абхазьки, а перший, аналогічний російському, постійно брехав, щопівгодини нагадував про «грузинський фашизм», називаючи війну 1992–1993 років «великою вітчизняною війною з Грузією». Багато фотографій, кадрів кінохроніки — і так увесь час, щоб люди не забували, кого ненавидіти.
Сухумі наповнений ненавистю. Велика рідкість побачити не збитий з постаменту пам’ятника напис грузинською мовою або почути боязкий шепіт офіціантки, яка пояснює, що в меню написано «хачапур», бо не можна писати по-грузинськи — «хачапурі». Зі стін будівель, вулиць і пам’ятників стирають усе, що може нагадувати про Грузію. Наприклад, стояв комуніст Орджонікідзе — зняли сам пам’ятник, збили напис на грузинській мові, залишився тільки облицьований гранітом постамент.
Абхазію Росія завоювала давно — в 1993 році. Російські літаки бомбили, найманці — воювали. Їх тоді не називали «зеленими чоловічками», а здебільшого це були «романтики» у старих кросівках і поношених штанах. Але зброї Росія постачала багато, вистачало на всіх. Як наслідок — з Абхазії вигнали половину жителів — грузинів, за ними потягнулися і росіяни, українці, вірмени, мешканці двох естонських сіл. Виїжджали й абхази зі змішаних сімей, їхній страх був зумовлений конкретною причиною — в Абхазії почалося етнічне чищення.
Сухумі — неймовірно гарне місто, в якому завжди природа і люди жили в гармонії, зараз повітря пройняте ненавистю до Грузії та грузинів — на плакатах, телебаченні, в газетних публікаціях. І лише немолода сухумська вірменка в кав’ярні на набережній, заздалегідь озирнувшись навкруги, сказала: «Швидше б усі поверталися, інакше ми всі помремо». Ненависть, підтримувана Росією, стала державною політикою Абхазії, незважаючи на те, що більшість абхазів мають грузинські прізвища та імена, а про змішані шлюби годі й говорити — їх дуже багато.
Ненависть — російська зброя. Для створення конфлікту не потрібно зброї, вона може знадобитися в останню чергу. Для початку конфлікту потрібна ненависть — вірмен до азербайджанців, росіян до українців, абхазів до грузинів, інгушів до осетинів, узбеків до турків-месхетинців або киргизів.
Вигадують різні історії, працює пропаганда — створюється образ давнього ворога, наводяться фальшиві історичні «факти», і ось люди, які ще недавно запрошували сусідів на борщ, шашлик чи плов, починають дивитися скоса, шукати причину для суперечки, підігріваючи свою ненависть.
Покійний російський журналіст Андрєй Чєркізов колись вихвалявся, що він був першим офіційним цензором під час осетинсько-інгушського конфлікту. Але було вже пізно — в руках тих, хто протистояв, уже була зброя. У Радянському Союзі ненависть була закладена здавна, вона зміцнилася у свавільному створенні радянських республік, коли Сталін малював як йому заманеться кордони, закладаючи приводи для майбутніх конфліктів. Називаючи республіки
