Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд

Штумпфу було важко передбачити, що станеться. Він добре знав, що невдоволення стало загальним: «Якщо знайдеться хтось, хто зможе скористатися з цього невдоволення, то вибух буде практично неминучий». Звісно серед матросів і робітників раз у раз виникали хвилювання, але їхні протести не містили ані послідовності, ані завзятості. І через короткий час вся енергія ставала марною. Такий був його досвід. Коли він придивлявся до робочих на корабельні, здавалося, що все відбувається як зазвичай. Не було ані найменших ознак того, що вони хочуть відкласти вбік свої інструменти. Вони навіть не ухилялися від роботи.

Але коли Штумпф проходив повз одного робітника, то почув, як той сказав: «Завтра ми припинимо стукати молотками». Штумпф подумав, що робітник мав на увазі війну.

А наступного дня повідомили про те, що всі звільнення на берег заборонено у зв'язку із заворушеннями в країні. До обіду всі робітники на борту відклали свої інструменти і швидко залишили корабель. Матроси схвально кричали їм услід, радячи «ніколи більше не повертатися». Світило сонце, у повітрі відчутно весняне тепло.

Цього самого дня у Вімерьо Харві Кушинг був присутній на похороні свого колеги, канадського лікаря Джона МакКрі. Прославило МакКрі не те, що він був керівником канадського генерального госпіталю № З, а написаний ним вірш. Він називався «In Flanders Fields», і мало хто не знав його знаменитої початковій строфи[262]:

In Flanders fields the poppies blow

Between the crosses, row on row,

That mark our place; and in the sky

The larks, still bravely singing, fly

Scarce heard amid the guns below[263].

Опублікований у «Панчі» в грудні 1915-го, цей вірш став одним з найвідоміших, читаних і цитованих. У ньому лунав безкомпромісний заклик до продовження битви, що використовувався також під час кампанії про вступ США у війну:

We are the dead. Short days ago

We lived, felt dawn, saw sunset glow,

Loved, and were loved, and now we lie

In Flanders fields.

Take up our quarrel with the foe:

To you from failing hands we throw

The torch; be yours to hold it high.

If ye break faith with us who die

We shall not sleep, though poppies grow

In Flanders fields[264].

Учора МакКрі помер від банального запалення легенів. Кушинг занотовує у своєму щоденнику:

Ми зустрілися біля 14-ї загальної медсанчастини, чудовим сонячним днем, і пройшли півтора кілометри пішки до кладовища. Траурну процесію очолювали рота Північно-Стаффордширського полку, багато лікарів госпіталю та канадські сестри милосердя, потім ішов Бонфайр [265] , якого вели за вуздечку двоє конюхів. Він був увитий обов’язковими білими стрічками; через сідло звисали чоботи господаря. Замикали процесію решта, серед них і ми. Шестеро сержантів несли труну від воріт кладовища. Коли його опустили в могилу, удалині почувся гуркіт гармат, немовби зумисно з такої нагоди.

184

П'ятниця, 1 лютого 1918 року

Брата Ельфріди Кур призивають до армії

Почуття було неприємним. Віллі з обуренням розповідав своїй сестрі Ельфріді, як їх змусили вишикуватися зовсім роздягненими в холодному приміщенні в бараку. Досі Віллі не призивали на військову службу за медичними показниками: вода в колінних суглобах і слабке серце «внаслідок перенесеної скарлатини». Але тепер ставлення до нього змінилося. Як і всі інші європейські армії воюючих сторін, німецька також страждала від гострої нестачі людей. Лікар помацав його живіт, послухав легені та заявив: «Міцний як горішок».

Віллі плюється, сичить: «Який дурень! Йому потрібно було просто набрати ще гарматного м'яса для кайзера Вільґельма!» Ельфріда і його кращий друг Ганс Андровскі дражнять його, сміються: «Ти, напевно, виглядав чудово — без одягу! Зразок божественної олімпійської юності!» Але потім вони посерйознішали і почали обговорювати, що тепер робити Віллі. Андровскі, який отримав звільнення через поганий зір, уважав, що необхідно у будь-які способи уникнути зарахування в піхоту. Найкраще авіація, але тільки не за штурвалом літака, а де-небудь за письмовим столом. «Скажи їм, що в тебе неймовірно гарний почерк!» Спохмурнілий Віллі продовжував відбрикувати: «'Це прусська військова служба! Я опинився по вуха в лайні». Тут Ельфріда мовила: «Чула б його їхня мама, яка як і раніше вірила у війну!» І іронічно додала, що мама буде дивитися на Віллі як на героя, коли він загине на фронті.

Вони заговорили про війну. Ельфріда поставила те саме запитання, що і багато інших: «Заради чого, заради чого всі ці люди гинуть? Мільйони загиблих ні за що». Андровскі не погоджувався з нею. Усі жертви не були безглуздими. Адже загибель стількох росіян допомогла змінити щось у їхній країні. Ельфріда розлютилася. «Завдяки їхній загибелі? Якщо така ціна, я не хочу більше жодних революцій!» Віллі мовчки гриз нігті.

185

П’ятниця, 8 лютого 1918 року

Олива Кінг шкодує про втрачені брови

Стоїть зима, незвично тепла. Подейкують, що якісь італійські офіцери вже купалися. Олива Кінг більше не мешкає в маленькому будиночку на околиці згорілих Салонік. Замість цього вона переїхала в хатину, побудовану з величезного дерев'яного вантажного ящика: колись він уміщав у себе літак.

Купалися? Напевно, через брак чогось кращого. У Салоніках не відбувається жодних подій. Незважаючи на посилені підкріплення Східної армії, майже жодних новин. Критики військової операції (а їх тепер багато з'явилося!) називали укріплене місто найбільшим у Німеччині табором для інтернованих. Впродовж 1917 року робили спроби прорвати болгарську оборону на півночі, але було досягнуто мізерно малі успіхи. (Правильно зробили, що змістили Сарреля кілька місяців тому.) Причиною тому були хвороби. Номінально в рядах Східної армії служили близько 600 тисяч чоловік, але після малярії, лихоманки Денге та інших хвороб уціліли лише 100 тисяч. Госпіталі не вміщували всіх, хто занедужали.

Однак Олива Кінг не страждала від неробства. За останній час вона кілька разів їздила на Корфу, або, точніше, в Санті-Кваранту, місто, розташоване просто навпроти