Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд
Не минуло й двох місяців з її останнього відвідування Москви, але місто з тих пір помітно змінилося. Темні вулиці патрулювали самовдоволені, розгнуздані солдати; на рукавах у них були червоні пов'язки. (Багато хто з її знайомих навмисно одягалися тепер у все поношене, щоб не привертати до себе уваги цих патрульних.) Уночі часто чулася стрілянина, і в квартирі її господарів усі спали одягненими, щоб у разі небезпеки негайно залишити будинок. Гостро відчувався брак їжі, люди просто голодували. Гарантований денний пайок містив п'ятдесят грамів хліба або дві картоплини. З продажу зник навіть такий необхідний продукт, як сіль. Як і раніше були відчинені ресторани. Але ціни в них були астрономічні, а з м’ясних страв подавали переважно конину. Усюди панувала атмосфера страху і невизначеності.
Виходячи з потяга у своїй пошарпаній, брудній уніформі, Флоренс відчувала пригніченість і замішання.
Я повернулася додому немов якийсь волоцюга, позбувшись усього, що мені було дороге. Мою роботу в Червоному Хресті завершено. Мої мандри фронтами також. У душі залишилася тільки порожнеча — і це глибоко крає мене. Схоже, моє життя зайшло у глухий кут. Важко передбачити, що чекає на мене в майбутньому. Усе надто вже темно і порожньо.
182
Неділя, 27 січня 1918 року
Мішель Корде розмірковує про майбутнє
Сильні морози дещо відступили: ще зо два тижні тому за вікном було мінус вісімнадцять градусів. Влада заборонила продаж абсенту, солдатам не дозволялися носити шарфи. Зникли торти (в чайних салонах подавали тепер тільки тістечка), а хлібний пайок незабаром буде зменшено до трьохсот грамів на день на людину. Поширюються чутки про заворушення в робітничих кварталах, про близькі авіанальоти на Париж і про німецький наступ, що готується на Західному фронті. А ще подейкують, що в паризькому театральному середовищі викрито шпигунську мережу, до якої належали лише жінки. Корде занотовує в своєму щоденнику:
Робітники на корабельнях біля Кліде погрожують страйком 31 січня, «якщо до цієї дати не почнуться мирні переговори». Тут ми бачимо новий поворот у протистоянні народу і влади: народ хоче знати, чому його змушують битися. Знадобилося чотири роки війни, щоб це законне бажання спливло на поверхню. У Росії воно вже досягло своєї мети. Дедалі голосніше лунають голоси в Англії. Вимоги укласти мир висувають і в Австрії. Ми не знаємо, наскільки сильним є невдоволення війною в Німеччині чи у Франції. Але війна вступила в нову фазу — фазу боротьби між стадом і його пастирями.
183
Вівторок, 29 січня 1918 року
Ріхард Штумпф на борту «Гельґоланда» читає заклик до загального страйку
Ось уже два місяці корабель знову стоїть у сухому доці. Через ремонтні роботи Штумпф увесь забруднений: «Не можна і пальцем ворухнути, щоб одразу ж не влізти в лайно». Штумпф змирився. Народ невдоволений. На борту багато говорять про політику, але матроси, на його думку, — це занадто розколота маса, занадто довірлива, ледача, занадто дурна, щоб на щось зважитися.
Зате Штумпф повернувся до своїх занять. Його енергія знайшла вихід. Він плів грубі черевики з пеньки і продавав їх товаришам. Торгівля відбувалася жваво. Він улаштував імпровізовану шевську майстерню в судновий пекарні, щоб уникнути стеження з боку офіцерів. За календарем була зима, а погода стояла весняна.
Цього ранку сталася подія, що могла б частково похитнути мізантропію і песимізм Штумпфа. На борту корабля виявилися листівки соціалістичного змісту. За кілька хвилин уся команда вже знала про них. Матроси скупчувалися, памфлети передавали з рук у руки. Штумпф сам прочитав один екземпляр, зауваживши, що на листівці, звісно, були відсутні підпис автора і місце видання, що написане в ній почасти правда, а почасти — всього лише «банальності та загальні фрази». Головне гасло звучало так: «Якщо ти не хочеш, щоб Німеччиною керували за допомогою шаблі, будь готовий до загального страйку!»
Потрясіння, що цього дня досягли порту Вільґельмсхафен, вибухнули за тисячі кілометрів від нього, у Відні. У середині місяця там прокотилася хвиля страйків на військових заводах на знак протесту проти зменшення хлібних пайків і продовження війни. Становище ставало настільки загрозливим, що австрійська королівська сім'я під охороною озброєних військових залишила столицю. Хвиля страйків ширилася, докотившись до Будапешта і військово-морської бази Каттаро, де матроси заарештували своїх офіцерів і здійняли червоні прапори. Зараз хвилювання в Австро-Угорщині тимчасово вщухли, але замість цього вчора почалися великі страйки серед берлінських робітників на заводах боєприпасів і в металургії. У Німеччині також наростало невдоволення браком їжі та тим, що правлячі військові кола продовжують вести війну. Правда полягала в тому, що Німеччина була виснажена, з точки зору економічної. Іскрою, через яку спалахнуло полум’я, стала новина про невдачу мирних переговорів з Росією в Брест-Литовську[261]. Страйкарі вимагали миру, без усяких анексій і контрибуцій для будь-якої зі сторін, миру, заснованого на праві народів на самовизначення.
Цього дня страйки прокотилися всією Німеччиною. Припинили роботу понад мільйон людей у Мюнхені, Бреслау, Кельні, Лейпцигу та Гамбурзі.
До обіду надійшов наказ про шикування на палубі. Офіцери поговорили з особовим складом. З одного боку, вони висловили подяку за те, що про підбурливі памфлети негайно було повідомлено капітана, і закликали матросів й надалі діяти таким чином. З іншого боку, застерегли від участі у страйках
