Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
Уступ з Шевченкової програми, наведений у епіграфі цього розділу, а також пізніші поеми, де поет ширше розвиває ту саму тему («Відьма», «Марина», «Княжна»), се безперечний в Росії сміливий і прямий удар на гниль і неправду к ріпацтва. В політичних, а також у названих тут епічних поемах, виступаючи проти кріпацтва, поет старався досадним словом показати і досадними, хоч, може, подекуди і виїмковими, а не типовими фактами ствердити, що всяка неволя робить шкідний, деморалізуючий і вбивчий вплив не тільки на пригнетених, але також і то навіть у далеко більшій мірі на гнобителів. Російські пани-кріпосники змальовані в поемах Шевченка в найогиднішій постаті, як нелюди, тирани та п’яниці, і коли порівняємо його описи з дійсністю, наскільки вона відома нам із інших, не поетичних джерел, то переконаємося, що поет справді небагато пересадив, малюючи їх такими барвами, а схибив хіба тим, що малював випадки виїмкові, збиткування поодиноких недолюдків, а не щоденний, пересічний, та зате ненастанний нагніт, для маси народу далеко тяжчий і згубніший від тих одиничних, надзвичайних вибриків звірства та самоволі. Правда, в тім часі, коли Шевченко писав свої поеми, поняття реалізму в поезії не було ще так утвердилося, аби поет міг би узятися представляти віршами щоденне життя з його на вид дрібними та малозначущими пригодами, які не поодиноко, але в загальній сумі складаються на ту невдиржиму наготу, під котрою стогне робучий люд. Таке представлення бачимо аж геть пізніше в майстерських картинах Марка Вовчка («Інститутка», «Ледащиця»).
Ті страшні картини народної недолі та політичного тиску знов доводять поета до розпуки. Він рад би «упитися отрутою», заснути в кризі, аби позбутися тих страшних дум. Тому летить далі, летить у пустиню, в сніги та гори, аби заховатися від людей. Та дарма! Серед снігів і болот загули кайдани, і в нутрі поета знов будиться люта дума, знов перед ним око в око стає нова погань «темного царства». «Забиті в кайдани люди виносять із нор золото, аби залити пельку неситому…» Се каторжні! Се злодії та розбійники, котрих суспільство гнітом своєї нерівності, своїх внутрішніх суперечностей витрутило з простої, чесної дороги: котрих вона сама поставила проти себе, а потім сама за те ж супротивлення страшенно покарала. Се каторжні! Між злодіями і розбійниками в кайданах і муках також смілі борці за свободу, невтомні сіячі широких, ясних дум найзавзятіші, природні вороги проти «темного царства». Жертви неправди суспільної і неправди політичної поруч себе, сковані одним залізом, втоптані в безодню недолі одною важкою ногою самоволі та тиранства.
Хто вони? Як жили? Що кохали?
І яка лиха доля зараз
Тут їх пхнула в сніжнії завали?
Годі звать! Пута всіх порівняли,
Порівняв «височайший указ».
А коли поет долітає до великого города московського (Петербурга), то й тут його очам поперед усього показуються картини гніту і неправди. «Мов журавлі», муштруються солдати перед городом. Рано, коли поет оглядає город, йому найперш усього показуються «вбогі, поспішаючи на труд», показуються «заспані дівчата», що йдуть додому, а не з дому: бач, «посилала мати на цілу ніч працювати, на хліб заробляти». Шістнадцять літ пізніше, в падолисті 1860 р., поет так само ходив по Петербурзі вночі, кашляючи, надламаний довголітньою неволею, визнавши на собі весь страшний тиск «темного царства», і знов йому показався той самий образ:
Дивлюсь; неначе ті ягнята,
Ідуть задрипані дівчата,
А дід, сердешний інвалід,
За ними гнеться, шкандибає,
Мов у кошару заганяє
Чужу худобу.
Всі головні неправди «темного царства»: опутання думок і слова, висисання робучого люду податками, солдатчиною, самовільними судами і каторгою, кріпацтво, бідність і проституція, – все те безконечною, важкою хмарою переходить перед душею поета, збільшуючи його біль і душевну муку. А в додатку до всього того треба ж іще, аби поет, літаючи понад Петербургом, зупинився перед величезною статуєю Петра Великого, де все, сама мосяжова статуя, і твердиня та церква (Петропавловська) насупроти на острові, і гранитом мощені береги Неви, – все нагадує поетові: скільки то горя людського, скільки мук і крові коштували всі ці цяцьки та блискучки, скільки то кісток українських лягло тут, у тім болоті, поки на їх підвалині не здвигнулися ті церкви та палати. І пригадується йому, як Петро Великий слав тисячі українських козаків копати ті канали та сушити ті болота, як він замучив голодом у тюрмі останнього українського гетьмана Полуботька; пригадується йому, як то і «Вторая» (Катерина) доконала свободу України, зруйнувавши Січ Запорозьку та закріпивши український люд – і в ім’я тої сумної минувшини, в ім’я тих тисячів вільних людей, закатованих тиранами, в ім’я всіх нужд і терпінь українського народу він кидає страшне прокляття на тих розпинателів народних, на тих катів-людоїдів, на тих чистокровних представників, а в значній частині й творців «темного царства».
Храми, каплиці і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомленнії поклони
За кражу, за війну, за кров…
Щоб братню кров пролити, просить
А потім в дар тобі приносить
З пожару вкрадений покров.
Прислужники «темного царства»
Та що ж се за машина така, котра може виконувати на многомільйонну масу народу такий страшенний гніт? Певна річ, та маса безвладна, оглушена й опутана, не свідома своєї сили, безоружна та роз’єднана, значиться, давити її невелика штука. Та все ж таки цікаво побачити, як змалював Шевченко того сторукого поліпа, що кормиться соками, кров’ю й потом тої маси, як змалював те «чудище обло, огромно, озорно, стозевно и лаяй», – підпори і діячів «темного царства»? Які їх бажання? Яка їх сила? А знаючи це, ми чей же зможемо хоч у приближенню відповісти на питання: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?»
Зачнімо від найменших колісців тої великої машини і пробираймося чимраз далі догори, до найвищої та всевладної пружини. Її найменші колісця – то «братія», дрібні чиновники та писарі, що «виснуть у чорнилі», не знаючи нічого, крім московської мови, та проклинають батьків, що їх не вчили
