Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
Поет з обридженням згадує про них, як вони вранці йдуть «у сенат писати та підписувать, та драти із батька та брата»». Але він не забуває, що й ті нужденні п’явки – такі ж невільники «темного царства» та його недобровільні витвори. Він не проклинає їх, але оплакує. Сльози жалю стають в його гнівнім оці, особливо тоді, коли між тою чередою бачить земляків-українців. «Плач, Вкраїно, бездітна вдовице! – зітхає він. – Твої діти, квіти молодії, чорнилом политі, московською блекотою!» Не будь тої «блекоти», того одурюючого та отупляючого вару, то й вони не були би тим, чим стали, не були б п’явками, а вийшли би на чесних, трудящих і корисних для громади людей. Високе, чисте, гуманне чуття Шевченка і тут ясно, мов зірка, виблискує серед пітьми «темного царства».
Над тою верствою дрібних п’явок і хробаччя тяготить друга верства п’явок, «превосходительних» і «високоблагородних». «У сріблі та златі, мов кабани годовані, пикаті, пузаті», вони ходять довкола царя, «аж потіють, та товпляться, щоб ближче стати коло с а м и х».
Те саме становище, що й усподі: лакейство та самоуниження перед вищими – високомірна гордість щодо нижчих: фальш і облуда супроти рівних. «Отечество» у кожного раз у раз на язиці, – та тільки ж під отечеством вони розуміють «нові петлиці та муштри ще новіші», а з люду сердешного точать кров, як воду. А «дрібна» братія не хоче та й не сміє навіть заборонити їм се, – мовчки собі, витріщивши очі, – ягнята… «Нехай, – каже, – може, так і треба!» Воно й конечно. «Змея, – як каже Некрасов, – родит змеёнышей», – неволя й самоволя родить до себе подібні діти. Де найвища власть, найвищий законодавець топче під ноги всяке право, а властиво становить права тільки для інших, а не для себе, там і інші, менші панки, «княжата недорослі», зуміють кожний в своїм ширшим чи тіснішім окрузі поставити й себе вище закону. Відоме східне оповідання, здається, про перського царя Хозроя Новшірвана, який самовільно велів у бідного взяти яйце, а слуги похапали всі кури, а коли велів зірвати одне яблуко, слуги зрубали й яблуньку.
Та щоби наглядно показати сліпу самоволю найвищої голови «темного царства», Шевченко веде нас на «парад» у царську палату. Окружений блюдолизами, облитими золотом, цар походжає та цвенькає, розуміється, «об отечестві», а блюдолизи-холопи товпляться довкола нього, аж потіють. Всі знають, який буде кінець тої паради, а царську пощочину, царську «дулю» (штовшок у ніс) уважають найбільшою ласкою для себе. «Може, вдарить або дулю дати благоволить, хоч маленьку, хоч півдулі, аби тільки під саму пику!» Досадніше не можна було схарактеризувати та осміяти те «правдиве московське» холопство, котрого прадіди навчилися у татар, і яке не забули і внуки, невважаючи на Петрову реформу та прорубане буцім-то вікно в Європу. І ось «цар підходить до найстаршого, та в пику його як затопить! Облизався неборака та меншого в пузо, аж загуло! А той собі ще меншого туза межи плечі. Той менший малого».
Вимушене визнання П. Куліша
Попри притаманній справді великій людині скромності й певній соромливості, його внесок в історію, передусім свого народу, не можуть обійти навіть ті його сучасники, хто не сповідував його ідеалів. Нагадаємо, що визнавав далеко не його однодумець – П. О. Куліш, говорячи про становлення народної української літератури. Цей, зрозуміло, не безталанний, літератор-пристосованець і в останній рік життя поета-революціонера Т. Г. Шевченка – у 1860 р. не міг збагнути, що рідна народна мова важлива не сама по собі. Її правдивим призначенням є боротьба за гідність нації, корінні народні інтереси, за визволення від повсякденного царського гноблення.
Пишучи про, мабуть, найбільшу перед великим «Кобзарем» постать – Григорія Федоровича Квітку, – Куліш мав відзначити: «Той чистий сільський крин, той високий поетичний образ нашої юності, люблячої, здавався… як то кажуть, тривіальним, бо про Квітку задзвонено тільки в сільські дзвони; городам і журналам було про нього байдуже.
А проте знайшлися люди, которі просту селючку Марію до серця пригорнули, і сам Шевченко, об’явившись мирові Кобзарем своїм, напечатав до Квітки (Основ’яненка) величну, голосну оду.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю? —
питався в його наш Кобзар, і перве місце оддав перед себе Марусі, заохочуючи його до нових творів:
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь світ почули!
В його повістях-поемах знаходив наш Кобзар на чужій стороні Україну зо всіми її вічними дивами.
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу!
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.
Се так до того писателя обізвавсь молодою, гарячою душею молодий Шевченко, которого з його Марусею пани одіслали розганяти по прихожих нудьгу лакейську. Отже, й справді не один ліврейний хлопець обливсь гіркими, взявшись до Квітчиної книжки, і не знарошне вийшло воно з Квіткою так, як іноді засадять у острог чоловіка з душею ясною і люблячою, – засадять, і наче засвітить каганчик бідним невольникам в темній темниці.
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Тут же дома одні плачуть, а другі глузують над повістями Квітки, а тим часом у столицях підіймають на сміх його поетичну мову по-письменськи. Найрозумнішим головам журнальним і не снилось тоді, щоб з того, як вони мовляють гакання да гекання, вийшло коли що путне. Повернули в жарт і самі сльози щириї, котрі пролились і в старого і в малого над Марусею. Глузували
