Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко

перший прилюдний удар на велику, наболілу раду російської суспільності, на кріпацтво. Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча, молода душа не повернулася також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягнули його у той бік. Тому не диво, що супроти тих нових ідей давніші його старокозацькі ідеали бліднуть, що його вузький український націоналізм звільна перетворюється сам у собі, перероджується у любов до всіх слов’ян, тиснених чужими, а далі в любов до всіх людей, тиснених путами суспільної нерівності, неправди й неволі. Від початку сорокових років Шевченко чимраз виразніше та сміливіше вступає на нову дорогу. Майже кожний новий його твір – се крок наперед по тій дорозі. Велике нещастя, що, мов грім, ударило в нього в хвилі найкращого розквіту його поетичної сили (його арештування та засудження до смерті на службу в солдатах 1847 р.), не тільки не могло змінити того напряму, але, навпаки, утвердило в нім поета: по увільненню з десятилітньої страшної неволі він творить свої безсмертні поеми «Царі», «Неофіти» та «Марію», в яких, покинувши рамки українського націоналізму, на загальнолюдській канві рисує картини тиранства та боротьби за правду, рисує високий, аж до наших днів ледве достижимий ідеал жінки-матері».

Передмова Шевченка до нездійсненого видання «Кобзаря»

Воскреснем ли когда от чужевластья мод?

Чтоб умный, добрый наш народ

Хотя по языку нас не считал за немцев.

А. Грибоедов

«Випускаю оце в люде другого «Кобзаря» свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предісловієм. До вас слово моє, о братія моя українськая возлюбленная.

Шевченко про необхідність справжнього українофільства в Росії

Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може злякались іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі не пишуть по-своєму, а тілько переводять, та й чорт зна по якому. Натовкмачать якихсь індивідуалізмів тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о єдиной славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян!

Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу? Бо і ми таки, слава Богу, не німці! Не розібрали. Чом? Тим, що не тямлять. Наша книжка не попадається їм в руки, то вони не репетують та хвалять те, що найпоганіше. А наші патріоти й собі за ними. Преочаровательно в чарах тих ось що: жиди, шинки, свині і п’яні баби. Може це по їх утонченій манері і справді добре. А на наші мужицькі очі, то дуже погано. Воно то й правда, що ми самі винні. Бо ми не бачили нашого народу – так, як його Бог сотворив. У шинку і наш, і москаль, і навіть німець – всі похожі на свиню, а на панщині, то ще поганіше. У хату прийти до його або до себе покликать по-братерські не можна, бо він злякається, та, може, ще й те, що він пізнає дурня у жупані.

Прочитали собі по складах «Енеїду» та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е ні, братики, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять між собою, шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать, – то тойді і скажете, що «Енеїда» добра, а все-таки сміховина на московський шталт.

Отак-то, братія моя возлюбленная. Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А шоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним.

А на москалів не вважайте, що вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, не в Малоросії – і свого язика не знає; а Вальтер Скотт в Эдемборге, а не в Шотландії – а може, і ще було що-небудь, що вони себе одцурались. А Борнц417 усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з плину латинь, а потім московщина.

Покойний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо може його не чув у колисці од матері, а Гулак-Артемовський хоч і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам! Безуміє нас обуяло отим мерзенним і богупротивним панством. Нехай би вже оті Карпигнучкошиєнки сутяги – їх Бог, за тяжкіє гріхи наші, ще до зачатія в утробі матерній, осудив киснуть і гнить в чорнилі, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру рідну матір – на п’яницю непотребную, а в придаток ще і -въ додали.

Чому В. С. Караджич, Шафарик і інниє не постриглися у німці (їм би це зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь.

А щоб ви знали, що труд ваш не мимо іде – і щоб не дуже чванилась московська братія своєю Ростопчиною – то от вам «Свячена вода»; написано панночкою, та ще й хорошою, тільки не скажу якою, бо воно ще молоде, боязливе.

А переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого, як «Свячена вода», – і не турбуйтесь, бо єй-богу, не найдете».

«Сон» і «Кавказ». З «Темного царства» у визнані класики світової поезії

«Дуже цікава річ, – ділиться Франко щирим і непідробним натхненням дослідника й вірного послідовника Т. Г. Шевченка, – слідити крок за кроком розвиток нашого поета в тій, другій добі його поетичної творчості. Задумавши зробити се в своїх «Причинках», я певний, що тільки таким способом, роздивляючи уважно кожний крок, не закриваючи хиб і