Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Та стереотипи не з’являються на рівному місці, а такий поширений та повсюдно визнаний стереотип як «холодність у сексі» — тим паче має мати під собою ґрунт. Кохаються усі — це заняття природне та інстинктивне, англійці тут не виняток, але секс — це ще й соціальна активність, яка передбачає емоційний контакт, інтимність і т. д. з іншою людиною, а з цим, як ми вже з’ясували, в нас не все так просто. Як-не-як, але те, що ми беззаперечно погоджуємося із цим явно журним стереотипом (з патріотичних міркувань ми радше кинемося захищати погоду, а не доводитимемо сексуальну міць), виглядає досить дивно і потребує пояснення.
Продивляючись нотатки з польових досліджень, я зауважила, що справжні труднощі виникали кожного разу, як я намагалася серйозно поговорити з моїми інформаторами про секс. «Англійці просто не можуть говорити про секс серйозно, без жартів, — жалілася я в записнику, — власне, одного і того самого жарту: якщо мені ще хтось запропонує “допомогти на практиці” з розділом про секс, то я закричу не своїм голосом». Побіжна згадка слова «секс» автоматично запускає кнопку сарказм чи глузи, а в мовчкуватих екземплярів викликає незграбне бажання пальнути щось примітивне, в стилі ой-ще-ще-не-спиняйся, а в крайніх випадках респонденти просто хіхікають. Це не просто правило, це вже мимовільний неосмислений рефлекс — такий, як колінний рефлекс. Скажіть «секс» і англійський гумор зразу хвицьне коліном! Ми всі чудово знаємо, що жарти самознецінення — це наша найефективніша та найулюбленіша форма гумору. Відтак глуми про «чисті сторінки» замість розділу про секс не обов’язково свідчать про те, що англійці змирилися і прийняли невтішний стереотип про сексуальну холодність. Можливо, це була просто типова реакція на слово «секс».
Що ж такого потішного ми знаходимо в сексі? Та нічого, чесно кажучи: просто з допомогою гумору нам легше впоратися зі всім, що нас бентежить та спантеличує. Це, напевне, одна із Десяти Заповідей Англійськості: в будь-якій незрозумілій ситуації — жартуй. Інші нації, певна річ, теж жартують про секс, але ніхто, наскільки мені відомо, не робить це так передбачувано-рефлекторно, як ми. В інших частинах світу секс можуть трактувати як щось гріховне або як акт мистецтва, як фізіологічну потребу «для здоров’я» або як товар, як політичний важіль впливу або як травму, яка потребує багаторічної терапії та про яку можна написати кубометри порадників «про стосунки». А в Англії секс — це жарт.
Правила флірту
У стереотипних уявленнях про менталітет того чи іншого народу майже завжди є зерно правди. Повсюдне переконання в тому, що англійці досить стримані у сексуальних поривах, на жаль, цілком правдиве. Може, ми такі ж вмілі і такі ж палкі коханці, як і всі, коли нарешті доберемося до ліжка, але сам процес добирання — вайлуватий та недоладний.
Одначе, думка про те, що наша стриманість та скутість випливає із незацікавленості в сексі — в корені хибна. Ця тема нас, може, й бентежить, але сам процес збуджує чималий інтерес. З огляду на приватність — таємницю під сімома печатями, яку всім кортить знати, ми маємо ненаситний інтерес до чужого інтимного життя. Частково його гасить безперервний потік секс-скандалів та гаряченьких історій у жовтій пресі.
Інтерес до інтимного життя свідчить про те, що ми щосили стараємося подолати скованість та невпевненість: і навіть якщо не дуже вміло фліртуємо, то це точно не тому, що нам бракує практики. Я провела два ґрунтовні дослідження флірту, і за найсвіжішими даними лише один відсоток респондентів віком 18–40 років відповів, що «ніколи не фліртував», понад третина сказала, що загравали з кимось «сьогодні» або «впродовж тижня». Більш-менш такі самі результати ми б отримали будь-де у світі, адже флірт — це «загальнолюдська категорія», основний інстинкт, без якого наш вид вимер би вже давно. Якщо вірити еволюційним психологам, то флірт — це фундамент, на якому стриміє сучасна цивілізація. Вони стверджують, що великий людський мозок — наша складна мова, розвинутий інтелект, культура, все те, що відрізняє нас від тварин — це еквівалент павичевого хвоста, такого собі «женихального органа», чия мета — привабити та втримати сексуальних партнерів. Якщо ця теорія, яку жартівливо називають «флірт-теорія еволюції» («chat-up theory of evolution»), правдива, то досягнення людства у всьому, починаючи від мистецтва та літератури, закінчуючи ракетами — це не більше, ніж побічний ефект від життєво необхідного вміння причаровувати пару.
Думка про те, що «NASA», «Гамлет» та «Мона Ліза» є всього лиш шлаком від первісних залицянь, як на мене, притягнута за вуха, але сумніву нема: флірт сприяє еволюції. З-поміж наших предків лише найчарівніші залицяльники могли привабити пару і передати свої чарівні гени чарівному потомству. Ми є нащадками багатьох поколінь успішних залицяльників, тож інстинкт женихання в нас — на підкірці головного мозку. Навіть якщо сучасний homo sapiens не задіяний у пошуку пари, він все одно фліртує. Ми всі практикуємо два види флірту — для зручності я їх скорочено називаю «флірт з наміром» (женихання з метою знайти собі тимчасову або постійну пару) та «флірт для рекреації» (флірт заради розваги, з метою соціалізації або просто для підтримання форми). Так склалося еволюційно, що homo sapiens змушений загравати!
Отож англійці, як і всі, запрограмовані на флірт, і заграють вони стільки ж, скільки й усі. Відмінність лиш у тому, що ми фліртуємо не так зграбно, вправно та легко, як всі інші. Якщо точніше, то приблизно половині англійців відчутно бракує майстерності у залицяннях. Якщо уважніше розглянути стереотип про асексуальність англійців, то стане зрозуміло, що критика спрямована на чоловіків — саме їх висміюють і ганьблять за невмілість. Нечисленні жарти та кпини натякають на буцімто фригідність та холодність англійок, але переважно на глум здіймають чоловіків — нібито вони байдужі, невмілі і взагалі імпотенти. Побутує думка, що причиною сексуальних розладів у бідолашних розчарованих жінок є чоловіча безпорадність у ліжку. На початку XVIII століття швейцарський соціолог[75] описував, що англійки «обділені увагою чоловіків, які проводять з ними дуже мало часу.
