У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

- Аеродромі? Та й духу його там нема! Він у Пантелеймона, марудиться з квартирантом.

- Так, так, згадав... Коли повернеться, скажете, щоб зайшов до мене!

Нунке вийшов.

А тим часом Фред, вертаючись з Фігераса, і не думав поспішати.

Як добре, що йому дозволили користуватися машиною без шофера! Можна їхати, як заманеться. Зараз він зменшить швидкість до мінімуму і їхатиме поволі, поволі, щоб мати час обміркувати все те, що так несподівано трапилося сьогодні...

Годині о шостій Фред Шульц під'їхав до самотнього будиночка на околиці Фігераса, де ось вже мало не тиждень після зустрічі з Нонною проживав Домантович. Власне, не проживав, а нидів, бо в становищі його ніщо не змінилося: жодної газети чи книги, ані олівця, ані клаптика чистого паперу... В глухонімого, правда, "прорізався" голос, та два-три слова, кинуті вранці, під час обіду і за вечерею, лише підкреслюють гнітючу мовчанку протягом всього дня. Лишилося відлежуватись, тинятися під невсипущим оком господаря по садку, мугикаючи якийсь набридлий мотив, що нав'язався ще зрання, і стримувати, з усіх сил стримувати роздратовання...

Воно прорвалося сьогодні вранці. Несподівано для самого себе Домантович відмовився снідати, заявивши, що від сьогодні він оголошує голодовку:

- Ви, лакизо! Скажіть вашим панам: вони або випустять мене звідси, або винесуть уперед ногами.

"Глухонімий", як продовжував його називати в думках Домантович, лише байдуже знизав плечима і спокійно ваяв-ся прибирати тарілки.

Обідати Домантович теж не вийшов, хоч рівно о' четвертій Пантелеймон, з властивою йому пунктуальністю, почав збирати на стіл.

Прислухаючись до брязкоту ножів і виделок, Домантович ковтав слину і зле з себе кепкував: "І не заціпило тобі, коли ти це бовкнув! Йолоп! Замість набиратися сил на курорті у дядечка Пані, показати ім свою витримку, вискочив, мов Пилип з конопель. Тьху!.. А тепер, любчику, тримайся! Назвався грибом, полізай у кіш..."

- Обідати! - лаконічно сповістив господар, з'являючись у дверях.

- Забирайся! - так само коротко відрубав Домантович.

Відвернувшись обличчям до стіни, він силкувався заснути, але ссало під ложечкою, від безперервного куріння в рот раз у раз набігала гірка слина, а у голову - такі ж гіркі думки.

Врешті-решт, його все-таки зморила дрімота. Може, прийшов би і жаданий сон, та до слуху долинув шум машини, що вщух біля подвір'я. Незвичайна для цього відлюдного закутка подія! Лише двічі сюди під'їздили авто: перший раз, коли його привіз сюди огрядний старий, і вдруге, коли вони з Пантелеймоном і його ніжною "сестричкою" їздили до загородньої таверни. Може, знову приїхала Нонна? Навіть її Домантович побачив би зараз залюбки - все-таки людська мова і нове обличчя!

Швидко підвівшись, Домантович підійшов до вікна, але розгледіти, хто саме приїхав, не встиг. Проте кроки, що залунали на ґанку, а потім у кімнаті, були явно чоловічими.

Знову лягти і прикинутися сплячим? Це дасть змогу виграти якусь хвилину, щоб зорієнтуватися, вирішити, як себе тримати з несподіваним відвідувачем.

Домантович ліг ниць, злегка повернувши голову, рівно настільки, щоб куточком ока побачити, хто зайшов до кімнати. Та коли двері прочинилися, він рвучко схопився.

- Сомов! Невже і ви тут?

- Як бачите. Тільки не Сомов, а Фред Шульц.

- Чудасія! Справжня чудасія!-вигукував Домантович, збуджено тиснучи Шульцу руку. Потиск був дужим і щирим, а от подив? Фредові здалося, що в ньому є щось нарочите.

- Не хотів би повторювати банальних слів про тісноту світу, але, за сучасних умов пересування, він справді стає все тіснішим і тіснішим. Радий зустрітися з вами знову, Домантович!

- Не так, як я, Сомов! Я ж тут мало не здичавів!

- Повторюю, моє справжнє ім'я Фред Шульц.

- Пробачте, надалі так вас і величатиму. Може, присядете?

- Звичайно. На жаль, довелось прийти до вас не з товариським візитом, а у справі.

- Он як? Мною починають цікавитись? Вже легше... Так у чому ж ця ваша справа полягає?

- Мені доручено ознайомитись з вашою докладною біографією. І не лише ознайомитися, а й записати. На магнітофоні.

- А не скажете мені, як старому знайомому, кому вона погрібна і для чого?

- На превеликий мій жаль, я мушу тільки запитувати, а ви тільки відповідати.

- А якщо я відмовлюсь?

 - Не радив би. Ви лише погіршите свій стан. Адже ви позбавлені змоги не те що боротися, а навіть голос подати.

- А я так зрадів, вас побачивши!

- Мені теж приємно.

- Чинити допит?

- Вже й допит! Звичайні анкетні дані... Подавали ж ви, напевно, писану автобіографію Хейендопфу? Без цієї формальності...

- Гаразд, я згоден, але з однією умовою.

- Ви примушуєте мене повторюватись: не радив би ставити умов. У нашому становищі ставити умову...

- Назвемо її маленьким проханням. Вас така редакція влаштовує?

- Якщо прохання справді маленьке... - завагався Шульц.

- Крихітне.

- Чого ж ви хочете?

- Щоб оце опудало, - Домантович кивнув у бік господаря, - не стовбичило хоч зараз перед очима. Він так мені уївся, так осточортів, що я ладен задушити його сонного!

Глузлива посмішка промайнула на обличчі Пантелеймона.

- Ну, це прохання, дійсно, крихітне. Радий, що в силі кого задовольнити. Ви можете залишити нас, Паню, тільки будьте поблизу.

-