Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
«Дурниця! — сам собі заперечив Григорій. — В Італії це дуже поширене ім’я. З якого дива співачка з другорозрядного римського, ресторану опинилась у Мюнхені?.. А може, її зірка звелася так високо, що тепер її запрошують у зарубіжні турне?»
Впритул підійшовши до щита, Гончаренко став розглядати вмонтовані в афішу фотопортрети. Просочившись крізь напір, клейстер перетворив їх просто на темні плями. А проте… Так, у загальному обрисі голови є щось знайоме. І коли зважити, що Джованну він востаннє бачив у товаристві Хейєндопфа…
— Кабаре «Цум гольденен Штерн!» — наказав Григорій водієві таксі, коли надійшла його черга сідати в машину.
Великий плакат біля входу в «Золоту зірку», на якому співачку було намальовано на повний зріст, розвіяв сумніви. Те саме обличчя, така ж струнка постать, така ж постава голови. Отже, Джованна тут, і привіз її сюди, звичайно ж, Хейєндопф.
Кабаре у вранішній час було закрите для відвідувачів, і появу Григорія тут зустріли не зовсім приязно.
— Синьйора з’являється о восьмій вечора, — холодно пояснив кельнер, що керував прибиранням приміщення. — Де вона живе?.. — Він знизав плечима.
— Гер обер! — спинив його Гончаренко, побачивши, що кельнер хоче відійти. — Я привіз їй дуже важливе повідомлення з дому. Розумію, що відбираю у вас час, і тому прошу, покінчивши з справами, випийте за моє здоров’я. — Купюра з гаманця Григорія перейшла в руку кельнера. Той відразу пом’якшав:
— Здається, на Брієннерштрассе, 45. Звернете з Леопольдштрассе поблизу Театіненкірхе. Вельми вам вдячний, на все добре!
І ось уже Григорій сидить у невеличкому пивному барі, звідки добре проглядається весь квартал, на якому розташований будинок номер 45.
Навряд Джованна вийде з дому так рано. Зараз тільки дванадцята, а лягла вона, певно, пізно. І взагалі невідомо, чи вийде вона до вечора. Пусте марнування часу. А що коли наважитись і зайти самому? Не настільки він з нею знайомий, щоб мало це природний вигляд. Дізнавшись про такий несподіваний візит, Хейєндопф зрозуміє, що Фред Шульц шукав побачення саме з ним. І тоді він диктуватиме умови.
Славнозвісне мюнхенське пиво не смакує. Григорій випив лише півкухля, і в роті гірчить. Та й холодно у барі так, що змерзли ноги. Найпростіше зайти до вар’єте ввечері. Не хочеться! Тоді доведеться заночувати в Мюнхені. Марія не знає, що він виїхав з Берліна, і тепер нервує. Він не встиг її попередити, і сам непокоїться, тягне його в Берлін, наче у власний дім. До деякої міри він таки став його домом: там Домантович, Марія, десь загубився у нетрях міста Карл Лютц. Бідолашний Карл, увесь час він не йде йому з думки. Григорій написав Лютцу на головпоштамт до запитання. Як директор бюро розшуків, цілком офіційно перевірив, чи забрав абонент номер 260 свою пошту, і виявилось — усе його листування лежить на місці, ніхто по нього ось уже три місяці не приходив. Отже, і листа Григорія Карл не одержав. Виїхав куди, чи що? Треба розшукати Карлового брата, при можливостях, які має бюро, зробити це буде неважко. Навіть не доведеться самому братися за пошуки, — просто треба написати на своє ім’я від когось заяву. Як він не подумав про це раніш? Є ще один канал — мати Курта. Не може бути, щоб Курт не писав Лютцу про свій намір переїхати до Німеччини. Можливо, ці двоє уже зустрілися і тепер самі його розшукують?
У барі відвідувачів побільшало, вікно, біля якого стояв столик Григорія, спітніло. Тепер крізь нього майже нічого не видно. Треба йти!
Розплатившись з барменом, Гончаренко підвівся. Мало не годину він тут змарнував, а вийшов пшик!
Пройшовшись уздовж Брієннерштрассе і ще раз глянувши на будинок під номером 45, Григорій раптом уявив, що його розшукує Нунке. Ранком, одразу після сніданку, його шеф знов подався в Пуллах, на ходу кинувши, що сьогодні ввечері вони, можливо, виїдуть. Треба подзвонити господарці квартири, що він повернеться за годину-півтори. Звідки ж зателефонувати? Григорій згадав, що бачив з віконця таксі телефонну будку біля виходу на Леопольдштрассе.
І справді, це був таксофон, та ще й діючий. Нетерпляче позираючи на спину жінки, яка безугавно торохкотіла в трубку, Григорій не витримав і постукав пальцем у скляні дверцята. Жінка з сердитою гримасою озирнулася, і враз її очі засвітилися радістю.
— Ви? — вражено вигукнула вона, прочинивши дверцята.
— Джованна? — з таким же щирим здивуванням обізвався Григорій. Стільки стеріг, поки вона вийде з дому, а зустрілися цілком випадково!
— Мадонна міа! — сміялась дівчина, потискаючи Григорію руки. — Ніби я знову в Римі, ніби знову… — Сміх її раптом урвався, по обличчю промайнула тінь.
— От уже не сподівався зустріти вас у Мюнхені!
— Подумати тільки: ми живемо в одному місті!
— Я тут проїздом. Якщо впораюсь із справами, сьогодні й виїду.
— До Італії?- швидко запитала Джованна.
— До Берліна.
— А-а, — розчаровано промовила дівчина і враз знову пожвавішала. — Та ми ж з Девідом теж маємо переїхати в Берлін! Він якраз там, лаштує приміщення для своєї служби… Знаєте що? Я вас не відпущу! Ну, зробіть мені таку ласку, хоч поснідаємо разом! Я почастую вас не остобісілою яєчнею з беконом, а справжніми спагетті під соусом! Ви навіть не уявляєте, яка я щаслива, що зустріла вас у цьому гидкому Мюнхені.
Джованна просила так щиро, її обличчя випромінювало таку непідробну радість, що Григорій не мав сили відмовити.
— Гаразд, спокусили-таки своїми спагетті,— розсміявся він. — У моєму розпорядженні є година, з радістю проведу її з вами.
Вони повернули назад, ступили на сходи.
