Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Звичайний дрібний негідник, тільки й усього. Ви сміливо можете повертатися додому, він навмисне вас залякав. Це йому слід вас боятись, а не вам його.

— Йому боятися мене? Чим же я можу його настрахати?

— Своєю обізнаністю з спекулятивними махінаціями цього типа. Тільки натякніть йому, що можете про них докладно розповісти комусь з вищого начальства, і він одразу втратить над вами владу, бо з натури страхополох і підлабузник.

— Я ніколи на це не наважусь, та й він не повірить, що я можу на таке піти, а якщо трохи і злякається, то заманить мене в нову пастку.

— Ви ж були мужньою дівчиною, Джованно! Згадайте, як хоробро боролися, щоб досягти чогось у житті.

— А тепер перетворилась на ганчірку, яку можна викрутити і викинути геть, на смітник. Що я робитиму одна в чужій країні?

Григорій бачив, що воля Джованни зломлена. Швидка зміна настрою, манера починати й закінчувати кожну свою репліку запитанням — все це свідчило про втрату рівноваги, невіру в свої сили. А, проте, добре начало в ній збереглося, за сприятливих обставин пробудилася б і воля до борні за своє місце під сонцем. Як же їй допомогти, не втручаючись безпосередньо до її взаємин з отим слимаком Хейєндопфом? Підвівшись з місця, Григорій пройшовся по кімнаті. Коли він рухався, йому думалося легше, бо сам рух — це вже дія, початок дії, яку можна спрямувати так і так. Не розуміючи, чому в розмові запала пауза, Джованна стривожено дивилась на свого гостя.

«Чому він раптом підвівся? Чому мовчить? Невже…»

— Ви тепер мене зневажаєте, Фред? — швидко спитала вона і відчула, як під грудьми стало млосно, ніби вона зопалу стрибнула в холодну воду.

Та той, до кого вона зверталася, не відповів на запитання, можливо, і не почув його.

— Еврика, Джованно! — весело вигукнув він, спинившись навпроти неї. — Знайшов!

У запитливому погляді, зверненому на нього, були збентеження і подив.

— Не розумію вас, Фред!

— Зараз побачите, як усе буде чудово. — Григорій знову сів і, перехилившись через стіл, зазирнув Джованні в обличчя. — Та посміхніться ж, синьорито! Ось так… А тепер вислухайте уважно. В Італії у мене є друг, на початку нового року він збирається до Берліна. Якщо я попрошу Джузеппе, він забере вас додому. Джузеппе — дуже хороша людина і познайомить вас з такими ж хорошими людьми. Вони, не покинуть вас напризволяще. До всього ще й наречена Джузеппе — моя добра приятелька. Вона і її батько дечим мені зобов’язані, отже, на їх допомогу теж можна розраховувати… Подумайте і зважуйтесь!

— О Фред! — Джованна зблідла, їй перехопило подих. — Невже я справді виберусь з цього багна?

— Усе залежатиме від вас.

— А якщо ваш друг не приїде? Або я не встигну до того часу переїхати в Берлін? Якщо Хейєндопф вживе заходів, щоб мені не видали візи? Якщо…

Запитання сипалися з уст Джованни одне за одним. Марно Григорій намагався втлумачити їй, що всі ті «якщо» не являтимуть серйозної перешкоди. Страх перед життям міцно володів дівчиною.

— У вас буйна фантазія і ви населили навколишній світ вигаданими страховищами. Здолайте перше з них — Хейєндопфа, і ви одразу побачите, як той примарний світ розтане, відчуєте під ногами ґрунт.

— Мені здається, кінчиками пальців я його вже торкнулася.

— Радий, що залишаю вас у кращому настрої.

— Як, ви вже йдете? — посмутніла Джованна.

— На жаль. У мене сила справ, а ввечері я від’їжджаю.

Та виїхати Григорію не пощастило ні сьогодні, ні завтра.

На ранок його викликали в Пуллах.

Конверт, як і два попередніх, був без штампа. Листа, певно, вкинули до поштової скриньки пізно вночі або рано-вранці, коли густий туман так щільно заліг над землею, що здавався суцільною драглистою масою, яка затопила містечко.

Карл Лютц недбало надірвав конверт. Він здогадувався про його вміст і не помилився: знову рівно одрізана половинка звичайної поштової листівки і на ній розгонистим, явно зміненим почерком написано знайомий уже текст. Хоча ні, цього разу зміст написаного дещо різнився від надісланого раніш. З гидливою розгубленістю Лютц прочитав: «Ти сам підписав собі смертний вирок, брудна свиня! Віднині кожен твій крок під нашим прицільним вогнем. І не сподівайся уникнути кари! Рука патріотів Великого Рейху довга, вона схопить тебе, куди б ти не подався. Начувайся, Карл Лютц! Ти знехтував двома нашими пересторогами. Третьої не буде! Молоді вікінги».

Замислено покрутивши цупкий чотирикутничок у руках, Лютц з несподіваним для себе почуттям неспокою подумав, що, може, варт усю цю писанину передати до поліції, та відразу ж відкинув цю думку. Нісенітниця! Боже, яка нісенітниця! Гарний вигляд він матиме, з’явившись з усім цим до поліцейського відділку. Якісь молоді бовдури розважаються, містифікуючи його анонімками, а він, людина солідного віку, прибіжить з їхніми незугарними вправами до людей, яким і без нього вистачає роботи.

Кинувши конверт і половинку листівки на невеличкий столик, що правив йому за письмовий, Лютц умився і переодягнувся у свій домашній одяг, потім гукнув господиню, в якої наймав кімнату на горішньому поверсі котеджу, і попросив подати обід до