Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
І взагалі в ці дні з ним щось діялось — була депресія. Жорстока. Дика. Втомлююча. Тепер йому легше збагнути стан Вітовського. Що ж, він знаходив причину тієї своєї депресії: напруга переговорів з поляками, невдачі на фронті, хоча сам і не перебував на передовій. Та, мабуть, не всі мусять бути в окопах, бо це й неможливо. Є свої закони війни, як і життя взагалі: не всі стануть замітати вулиці, як і не всі візьмуться за написання монографій, як народжуються і вмирають держави.
— Ти такий далекий, — зауважила обережно Оксана.
— Який же я далекий? — чи то із здивуванням, чи без нього тихо й задумано сказав Грицан. — Уже ближче не можна бути, як я був.
— Про що ти думаєш?
— Про тебе…
— То ж неправда.
— Якщо знаєш, то чого питаєш? — в його голосі не було ні злості, ні обурення, ні відчуженості, в цю хвилину він і про Таню вже не думав, уже він не знав, про що думав, йому хотілось забуття, а на душі камінь, він тиснув на груди з якоюсь неймовірною силою, він ледь до відчаю не доводив, і ніяк того каменя не можна зняти, він лежить, як напасть, як закляття.
— Ти підеш нині в секретаріат?
— Ні! — кинув рішуче.
— Удома будеш?
— Не знаю! Я нічого не знаю. І нічого не хочу. Не хочу бачити людей. Я ненавиджу їх!
— Тільки не пий…
— Не знаю!
— Принаймні небагато…
Він засопів іще густіше, навіть почав злитися. Можна ж дати людині спокій! Часом і доброта бридка та надокучлива. Невже вона цього не розуміє? Ах, ці жінки! Добре, що розвиднюється. Зараз вона мусить вставати й квапитись до Петрушевича на службу. Коби скоріше! Так хочеться побути самому! Щоб не чути ані звуку… І духу людського не чути! Де кум, де коровай, а де його діти… До чого це? Не знаю! Важко, дикий тягар на серці. Заснути! А вона все горнеться… Може, ще раз її взяти, щоб одчепилася? А чи маєш наснагу? Треба спробувати…
Він спритно перевернув її на спину. І тугі груди затрепетали, мов пара голубів, розкрилися перед ним. Він знов згадав Таню й почав пестити Оксану.
— Ти мене нині замучиш…
Так треба, — подумав Ярослав, — я хочу цього… І щоб ти відчепилася, спізнавши чоловічу силу.
Тіло її було покірне й тепле, віддане, — воно було… Тетянине. І Ярослав голубив його до знемоги.
— Тепер усе… — він засміявся коротко, якимсь дивним сміхом, не то переможним, не то злим.
— Я на роботу не дійду…
— Дійдеш!
— Боже, як я тебе люблю! — спрагло крикнула й розкинула руки, наче було їй жарко. — Як люблю…
А йому вже більше не жадалося її, він потягнувся за цигарками, що лежали поруч на підлозі.
— Що тобі приготувати на снідання?
— Нічого!
— Ну, Ярославе…
— Можна подумати, що в нас є марципани, — він закурив, густо пахнув димом, наче хотів викурити з ліжка.
— Принаймні дещо маємо… Я ж припасла.
— Я перекушу в шинку.
— І питимеш?
— І питиму! — він голосно засміявся.
— Чого ти смієшся?
— Згадав собі одну билицю а чи небилицю: одна поважна дама сказала одному великому чоловікові, що хоче мати від нього потомство, а той розсміявся: «Боюся, що ваше дитя буде таке красиве, як я, зате розум буде ваш…»
— Справді, смішна…
— А тепер цілком серйозно. Правитель Індії Абкар три століття тому вдався до небувалої жорстокості. Відразу після народження він одірвав од материнських грудей кілька десятків дітей. І що ж? Ставши дорослими, вони навіть не розмовляли.
— Цікаво, але до чого це?
— Може, дурна аналогія, але дехто хоче — багато хто! — аби республіка наша, тільки народившись, уже не розмовляла.
— Ти знов за своє… Не треба, рідний. Заспокойся. Тобі не можна хвилюватися, я прошу тебе, Славчику…
— Приготуй чаю.
Нарешті він її спекався! І хоча Оксана просила не хвилюватися, він всупереч бажанню знову повернувся до того, від чого втікав, — до політики. Його непокоїло, що робітничо-селянський з’їзд, який недавно зібрався у Станіславі і на який прибуло майже тисячу делегатів з усієї Галичини, агітував людей розігнати теперішній галицький уряд, як свого ворога, радячи брати приклад не лише з Росії, але й з сусідів — Угорщини, де вчинено державний переворот і владу взяли робітники… Правда, на тому з’їзді перемогли здорові сили, проте замашки не з приємних. Те ж саме стосується і крайової конференції представників комуністичних гуртків, що засідала в залі «Сокола». Здається, вони навіть партію свою створили, ніби — Комуністична партія Східної Галичини. Чи недалеко зайшли? І все те під носом Петрушевича. Що він собі думає? Пощо дозволяє?
— Тобі чай до ліжка?
— Я встаю.
— А я біжу на роботу.
— Щасливо.
— Дай я тебе поцілую…
— Уночі.
— О, поганий..
— Такий вже є.
