Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

халявами. Нога — на ногу. Вождь думу думає,— мигнула думка в Поточняка, — глибоку думу… Що ж, йому вже сорок, він такий, що можна… возомніть. Зрештою, він здобув собі славу, принаймні торік. Коли прийшов до влади гетьман Скоропадський — серед перших арештований, перебуваючи на могилі Шевченка в Каневі. Правда, швидко випущено, — Скоропадський признався йому як давньому знайомому, що заарештовано його було про всяк випадок. Сидів, однак, допоки в Українському національному союзі, репрезентованому Винниченком та Шаповалом, допоки не визріла думка підняти проти гетьмана повстання. Перший день після тюрми присвятив земству, другий — входив у курс загальнокультурних і літературних справ, що його проводило близьке йому товариство «Час», третій віддав Українському національному союзу. А вже на четвертий він — член Директорії, Головний отаман усього, ще не існуючого, українського війська, — ввечері в старій, обдертій — і єдиній — солдатській шинельчині, з коробкою цигарок у кишені, закутаний благеньким башликом, їде товарним поїздом до Білої Церкви, де стоїть двотисячний легіон Січових стрільців полковника Коновальця, а тим часом уночі по Києву розклеєно Маніфест Директорії, в якому вона кличе український народ до боротьби проти Скоропадського. І заговорили гармати, — місяць тривало повстання. А двадцять першого грудня Петлюра разом з Директорією в'їхав до Києва. На площу Софії. Як колись гетьман Богдан Хмельницький. Тепер же гетьман з булавою в руці застиг у бронзі посеред площі, а Петлюра в’їхав… «Наш Гарібальді…»

Хто ж першим його так охрестив? Чудується Поточняк: наш Гарібальді… Треба ж! Та зараз «Гарібальді» був не «Гарібальді»… Певне, посварилися з Петрушевичем, — здогадується Анатоль, — бо відколи — тобто від дня злуки — Петрушевич став членом Директорії — мусить якось прислухатися до домагань її голови, в даному разі Петлюри. А що може просити Петлюра? Звичайно, військової помочі, аби прогнати з України Червону Армію.

І Петрушевич сидить понурийі Біле лице, як з мармуру висічене, виразне, риси правильні, як на грецьких каменях, глибокі очі наче в глибину своєї душі звернуті, однак же затьмарені. Якась туга в них невимовна й сумна. Бідний! Анатоль йому співчуває в цю хвилину, як і Петлюрі,— трагедія… Трагедія Петрушевича, що при всій своїй чесності не знає ні людей, ні обставин, погано розуміється на українській психології. Обмаль друзів у Галичині і нікого на Дніпрянщині. І ця сліпа віра у Вільсона… Француз Адольф Тієр не тільки історію писав, але й історію Франції робити вмів. Професор Петрушевич історію України пише, але зробити її не зумів. Наполеон був малий зростом, а великий розумом… Петрушевич був би чудовим президентом у впорядкованій республіці, може, не гіршим, ніж Масарик. Але джентльмен Петрушевич сів до столу грати в карти не з тими — його партнери виявились шулерами і обігрують його фальшивою картою… А домородні візантійці, котрі тільки перед успіхами поклони б’ють, а всякій владі, коли вона авторитетний бук має, лапи лижуть, на президента тепер «чорна рада» зуби теребить. Так, не сумнівається Поточняк, треба стріляти… Гільйотина потрібна! Скільки ця туземна інертність, нерішучість, половинчастість святих справ погубила! А ще оце ззирання на колеса, на сусідів, на авторитети, оця бридка боязнь мислити самостійно, рішуче, широко, оце бараняче тремтіння перед Росією чи Австрією, оця принизлива філософія споконвічного раба, вірнопідданого, постійно залежного від імперських амбіцій великих, генне бажання вислужитися перед ними, щоб дорватися до ласого шматка, забувши і матір, і мову, і свою історію, оцей пекучий національний нігілізм у декого, фарисейський, братовбивчий, ниций характер — як усе це ненавидів Анатоль Поточняк! Та зараз тихо поздоровкався. Петрушевич з Петлюрою водночас підняли голови, наче прокинулися від зимової сплячки.

— Пане президенте, я не потрібен вам?

— А що?

— Хочу на фронт.

— На фронт…

— Саме на фронт.

— На фронт, — повторив Петрушевич і зітхнув. — їдьте моєю довіреною особою в корпус полковника Тарнавського. Знаю вас як людину кришталево чисту й порядну. Тож маєте доповідати мені про обстановку без єдиної краплі неправди. Яка б вона гірка не була.

— Я виконаю ваше доручення.

— Тоді з Богом!

— Дякую, — Поточняк поклінно кивнув головою; стримуючи радість, він майже вискочив за двері.

— Бачу, справи ваші добрі,— зауважила Оксана.

— Навіть дуже! Відбуваю на фронт.

— А Ярослав до Парижа.

— Знаю, я його допіру бачив. До побачення, Оксанко.

— Бережіться там…

— Спробую, — Поточняк усміхнувся. — Долонею буду відвертати кулі…

Він почувався якимсь аж легким, ніби добре вимився в лазні,— свіжий, рвучкий. Він навіть не конче побивався над тим, як добиратиметься до Бібрки. Просити в Петрушевича машини не наважувався. Якщо таке не прийшло в голову під час розмови, то вертатися якось не випадало. Зрештою, вихід є і доволі простий та безклопітний: товарняком до Глібович, а звідтам фірою до Бібрки. Заявить в Начальній команді, що він довірена особа Петрушевича, і Курманович щось придумає.

Йому пофортунило. Куций товарняк з сякою-такою амуніцією та скупим продовольством для Начальної команди відправлявся вночі, і Поточняк попросив машиніста, аби якось його прилаштував. Той людяно відгукнувся, і незабаром Анатоль вже напівлежав серед мішків, закутавшись у шинелю.

До Глібович дорога й коротка, й водночас довга — певне, буде паротяг чмихкати годин зо три. Є час на роздуми. І Поточняк вдався до них, хотілось в розважливій тиші, під монотонний стукіт коліс підсумувати воєнні події останнього часу — від потуги взяти Львів до нинішнього дня. Отже, все почалося в середині лютого. Після двох безуспішних наступів на Львів Начальна команда прийшла до переконання про необхідність перервати залізничну сполуку між Львовом і Перемишлем. План цієї операції передбачав опанування частинами третього корпусу залізниці на відтинку Городок — Судова Вишня, — ця операція тепер дістала назву Вовчухівська, — опісля частини другого корпусу починають наступ на Львів, їх підкріплює своїми ударами перший корпус. Для підтримки акції на головному напрямку біля Городка було вжито бригаду усусів і два курені коломийської бригади. І вже 15 лютого українські війська здобули Долиняни, Вовчухи, Бар і Довгомостиська. Залізниця була під постійним вогнем — зв’язок Львова з Перемишлем підтримували тільки бронепоїзди. Але 20 лютого артилерія приневолила їх покинути