Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

У Винниках Грицана чекала невдача: нове командування, сказали йому, перевело сотню Вайди в Лисиничі. Це під самим, правда, Львовом, але дорога трудна.

— Нині легких доріг нема! — рішуче відсік Грицан і попросив, щоб хтось його туди супроводив, оскільки там ніколи не бував і шляху не знає.

Через годину були в Лисиничах. Сніг. Окопи. Дріт. І дуже худий та дуже сивий Вайда та його побратими, котрі, не маючи чобіт, соломою прикручували до ніг дерев’яну кору. Позиція на цвинтарі. З одного боку поляки, з другого — українці. Потиснувши Вайді руку, Ярослав привітався:

— Честь відважним!

— Честь… — мляво відказав Антон.

— Перше ніж говорити про діло, хочу тебе потішити: разом з Вітовським бачили твою Тетяну, передав вітання, вона жива й здорова, чекає тебе… — він говорив правдиво, щиро, а заодно зблиснула думка: як було б приємно, коли б ці слова передав хтось мені…

— Щиро вдячний.

— А тепер про мету мого візиту.

— Чому зрікся портфеля Вітовський? — в свою чергу запитав Вайда. — Невже йому так допекли?

— Допекли…

— Мерзотники! — просичав Антон Вайда. — А в нас тут рай — заб’ють, далеко не треба носити трупа…

— Вам і мертві помагають, — підморгнув крізь біль Ярослав. — До Львова добратися можна?

— До Львова? Як сказати… Дорога перегороджена рогачками з колючого дроту.

— Отже, не можна?

— Я можу пішки провести. Ми не раз ходили.

— Буду вельми радий.

— Але це треба розвідати, бо не знати, хто на тій стежці.

— Скажи мені: вчора поляки стріляли?

— З гармат. — І Вайда задумано додав: — У годину перемир’я вояк воякові не ворог, підходять до дроту, курять, жаліються, кажуть, що йдуть на фронт тому, що тут можна бодай що-небудь поїсти… А ще поляки кажуть до наших: замість битися з чехами за фабрики, наші б’ються з українцями за болота.

— Що думають люди про переговори?

— Попри братання, не вірять, що можна з Пілсудським договоритися. Нам добре відомо, що генерал Бертелемі гуляв у товаристві польських генералів.

— А докази стрілянини?

— Прошу.

Антон Вайда різко витягнув з польової сумки декілька фотографій, на одній — труп стрільця-чорнобривця, якого було вчора убито уламками снаряда.

— Учора!

— Можна взяти з собою?

— По одній візьми, я і осколок бережу, — простягнув Грицанові.— Знадобиться для історії…

— Історія! — тільки й сказав.

— Отже, бери, і хай експерти встановлять, що стрільця нашого вбито вчора. — Вайда помовчав. — Знаєш, нам усім здається, що наше командування, Тарнавський, Омелянович-Павленко, бояться брати Львів. Може, вони бояться, що по взяттю Львова армія розбредеться по вулицях міста і пропаде?

— Не в цьому причина.

— А в чому ж? Тоді причина — саме командування. Адже діється безглуздя. Тарнавський взяв собі начальником штабу австрійського офіцера, який лише малює зеленою фарбою на спеціальних картах і роздає старшинам. Треба ж додуматися!

— Це жарт?

— Жарт? Прошу!

І Антон Вайда різко висмикнув з тої ж польової сумки засмальцьований, вчетверо складений папір.

— Кажуть, тримає при собі песика, аби той лапкою показував, куди наступати на Львів. А сам Тарнавський боїться виїздити на фронт. Отакі у нас командири…

Грицан лиш скрутився і, зітхнувши, попросив показати, звідки саме вчора стріляли. Вайда не лише показав, але й дав осколок снаряда. І м’яко, якось аж надто сором’язливо мовив:

— Провідай ще раз Тетяну, передай вітання, бо пошта до нас не доходить. Добре?

— Провідаю.

— Перекажи… Ні, я напишу їй записку…

— А я відразу передам.

Вони по-чоловічому стримано, але сердечно розсталися, і Устимчик погнав щодуху до Ходорова — вони прибули туди, коли вже вечоріло. В штабі Грицану сказали, що місія на двірці, вертає разом з делегацією галичан до Львова, щоб продовжити переговори. Довелось мчати на вокзал, — Бертелемі вже прощався з Петлюрою, обік стояв Г олубович.

Грицан захекано пробрався у вагон, — і хоча Місьо його підвіз, та було таке враження, мовби він біг дуже довго, дуже тяжко, аж знесилився і тепер нарешті, геть знесилений, досяг фінішу після марафонського того бігу.

— Де ти пропав? — тривожно допитувався Поточняк. — Тебе шукали, шукали… Що сталося?

— Побачиш… — загадково, якось аж погрозливо, відказав Ярослав, стискаючи люто зуби. — Ти зараз усе побачиш!

Як тільки поїзд рушив, Грицан відразу почав домагатися аудієнції в генерала Картон де Віярта, але той зіслався на недугу, — Ярослава прийняв італійський майор Стабілє. Що ж, Стабілє — то Стабілє!.. Безпорадний завше схиляє голову. Грицан лиш мовчки кивнув Поточнякові, аби слідував за ним.

Показуючи Стабілє те, що дав йому Антон Вайда, Грицан пристрасно доводив по-німецьки:

— Прошу — докази вчорашнього вогню! Це ж поляки стріляли! Не вірите — прошу зняти експертизу.

— Фальсифікація! — відмахнувся Стабілє.

— Як? — Грицан потряс фотографією вбитого стрільця — чорнобривця. — Смерть — фальсифікація?

— Ви могли все це підробити. Сам ваш митрополит Шептицький осуджує Галицьку Армію за обстріл такого чудового міста, як Львів. — І квапно промуркотів: — Ви руйнуєте його, ви чимось уподібнюєтесь більшовикам…

— Що за нісенітниця? — обурився Поточняк. — Вам же мій товариш показує осколок вчорашнього обстрілу поляків!

— І його можна підробити.

— Ну, це… це… — Грицана затрусило. — Даруйте, я піклуюся про ваше здоров’я… Вам треба відпочити…

Стабілє якось