Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— Може, Петлюра має рацію, — порушив оту дику тишу Поточняк. — Може, спершу спинимо більшовиків, а тоді вже заберемо Львів? Як ти міркуєш?
— При чім тут більшовики? — розізлився Ярослав.
— Кажуть, Винниченко поїхав до Женеви на якийсь інтернаціональний конгрес, — на диво Ярославові Поточняк говорив спокійно і розсудливо. — Може, в якийсь спосіб він та доб’ється, аби нам допомогли… Він же впливовий.
— Перепрошую, мені не хочеться розмовляти… — не розплющуючи очей, пробурмотів Ярослав.
Була іще одна безсонна готельна ніч. Нарешті місія Антанти вручила делегації проект перемир’я. Демаркаційна лінія: Кам’янка-Струмилова — Львів — Дрогобич… Тобто Галичину лишали без голови і грудей. А якщо взяти до уваги, що заборонено поділ земель великої польської власності, то… Ех! Львів і нафта — польські… Правда, було обумовлено, що поляки зобов’язані продавати її українцям…
— Так має бути до того часу, поки Мирна конференція остаточно не вирішить долю Галичини, — безапеляційно сказав Бертелемі.
— Але ж, пане генерале… — доведений до відчаю, спробував боронитися Грицан.
— Якщо ви не приймете нашої пропозиції,— суворо застеріг Бертелемі,— будете відповідати перед Антантою, будете, зрештою, мати війну з поляками, які матимуть поміч відважної і добре організованої армії Галлера. Ми у Франції переконалися про відвагу сеї армії. З другого боку йдуть більшовики, які мають Київ. Коли ж приймете наші умови, то ми зробимо все можливе, щоб була визнана ваша суверенність.
— Ми мусимо погодити з урядом, — сказав Грицан. — Тим паче ви трохи інакше говорили в Ходорові…
— Між чехами і поляками укладене перемир’я, — додав Бертелемі.— Між німцями і поляками буде укладене. Врахуйте!
— На наш погляд… — Грицан на хвилю затявся, а далі вже не годен був стриматися. — На наш погляд, місія Антанти наказує українцям виконувати польські бажання!..
— Ми даємо вам п’ять днів на роздуми, — категорично заявив Бертелемі.— Все, наша розмова закінчена!
Коли пониклий Грицан з делегацією виходив, його делікатно зупинив американський професор Ллойд:
— Чи правда, що Калуш багатий? Кажуть, там багато солі. Там є калійна промисловість?
— Довідку вам може видати Державний секретаріат, — ввічливо відповів Грицан. — Я не уповноважений цього робити.
— Але я бачу, ви тут серед своїх маєте найбільш світлий розум. Я вельми шаную людей зі світлим розумом.
— Я б не сказав цього, — крізь зуби, але ввічливо відказав Грицан. — У мене ніякий не світлий розум… Це вам здалося.
— Ну, я маю добре око.
— І ваше добре око не запримітило, що розум місії Антанти куди світліший, аніж мій? Дивно…
— На жаль, ми не в однакових умовах, — скрушно похитав головою професор Ллойд.
— Але людська гідність може проявлятися в будь-яких умовах. Ви згодні?
— М-можливо…
— Маю честь кланятися.
Стримуючи гнів та огиду, Ярослав наздогнав свою делегацію, а при виході на вулицю зіткнувся з Адамом. І знов сяяла на лиці Стемпковського глумлива, зухвала посмішка.
— Вітай же Оксану!
— Гаразд, я передам твоє вітання, — спокійно відповів Ярослав. — І тебе запам’ятаю…
— Перекажи: Адам Стемпковський її дуже часто згадує, особливо подаровані нею ночі.
— Я все передам.
— Ти завсігди був порядним.
Адам пустився був іти, та раптом зупинився і, дивлячись Ярославові в очі, з посмішкою запитав:
— Що ж вирішила місія Антанти?
— Гадаю, тебе повідомлять. На все добре, пане Стемпковський. Я буду тебе пам’ятати. Я дуже довго буду тебе пам’ятати, Стемпковський! До самої смерті.
— Що йому треба? — обурився Поточняк.
— Це мій університетський товариш.
У готелі глава делегації зібрав усіх на нараду. Їх було п’ятеро — п’ятеро приречених, п’ятеро безпомічних.
— Що будемо робити?
— Треба боротися, — сказав один.
— Треба ж поступатися, — сказав другий.
— А може, поступитися, аби зберегти республіку? — сказав третій. — Як казав Кутузов, з втратою Москви ми ще не втратили Росії.
— З ким порадитися? — спитав четвертий.
— З мертвими…
— Справді, що робити?
— Перебити всіх!
— Це не вихід, — підсумував глава делегації.— Я міркую, що треба вертатися до Станіслава і без уряду нічого не вирішувати, а то потому нам голови постинають.
На тому й зійшлися. Петрушевич таки ждав-виглядав їх, але, вислухавши, аж ногами затупав.
— Ні, ні, ні! Нема згоди з Антантою! Хай нас розсудить залізо і кров! Завтра ж зберу раду державних секретарів. А ви будете доповідати, а поки що відпочивайте.
Проте Ярослав не пішов відпочивати. В кишені в нього була записка Вайди. Він повинен передати Тетяні.
Дівчина зустріла його радо й схвильовано. Мабуть, разів зо п’ять перечитувала кілька скупих фраз свого судженого. Ярослав не знав, що писав Вайда. Було б це зовсім нелюдяно, коли б дозволив собі розпечатати записку. Було єдине, чого він не міг спекатися, за що проклинав себе, картав, ненавидів, — Тетяна йому подобалася…
Він глянув на згорблену за швейною машинкою фірми «Зінгер» Танину матір, на саму худеньку привабливу Тетяну, і йому раптом захотілося… вмерти.
А потім він постукав до своєї конурки. Оксана кинулася йому на шию, цілувала. А він був як стовп.
— Ти не радий?
— Невже ти не збагнула, що нас очікує?
