Серця трьох - Джек Лондон
Три години вештався Генрі навколо табору, розбитого в Стопі Бога, поки пощастило дати знати Леонсії про свою присутність; і ще дві дорогоцінні години було згаяно, перш ніж вона знайшла можливість пробратися до нього. Та це було б не так важливо, коли б учасники експедиції Тореса негайно не виявили їхньої втечі. Усі миттю кинулися до коней і швидко наздогнали втікачів.
Генрі з Леонсією залізли під навислу скелю; коли він зарядив рушницю, Леонсія запротестувала:
— У нас немає жодного шансу, Генрі! Їх занадто багато. Почнеться перестрілка і тебе уб’ють. А тоді що станеться зі мною? Краще втікай і приведи сюди допомогу, а поки нехай мене знову візьмуть у полон. Так буде краще — твоя смерть усе одно не врятує мене!
Але він похитав головою:
— Вони не візьмуть нас у полон, сестричко. Довірся мені і дивися. Ось вони їдуть. Дивися!
Почувся цокіт копит, і на дорозі з’явилися Торес, начальник поліції і жандарми — хто на конях, а хто на мулах, — видно було, що вони спохвату кинулися в погоню. Генрі прицілився, але не в них, а в найближчу грудку, поруч із якою він заклав свою першу шашку динаміту. Він натиснув курок — і все навколо огорнуло густою хмарою диму і пилу. Коли ця хмара повільно розійшлася, Генрі і Леонсія побачили, що половина людей і тварин лежить на землі, решта стоять, вражені і приголомшені вибухом.
Генрі схопив Леонсію за руку, ривком звів на йоги, і вони побігли. Обминувши те місце, де Генрі зарив другу в’язку динаміту, утікачі спинилися перевести дух.
— Цього разу вони не будуть квапитися! — весело сказав Генрі. — І чим довше вони будуть нас переслідувати, тим повільніше будуть просуватися.
І дійсно, коли переслідувачі знову з’явилися, Генрі і сестра зауважили, що ті просуваються надто повільно і обережно.
— Слід було б їх усіх повбивати, — сказав Генрі. — Але їм пощастило: мені це не до душі. Зате перцю я їм всиплю.
Він знову вистрілив у закладений динаміт і, скориставшись сум’яттям ворога, побіг разом з Леонсією до того місця, де було закладено третю в’язку динаміту.
Підірвавши третій заряд, утікачі майнули до стриноженого коня. Генрі посадив дівчину в сідло, а сам побіг поруч, тримаючись за стремено.
РОЗДІЛ XXVI
Френк наказав Паркерові розбудити його о восьмій ранку, і коли Паркер, обережно ступаючи, зайшов до спальні, той ще міцно спав. Напустивши води у ванну і приготувавши все для гоління, камердинер знову зайшов до Френка. Продовжуючи нечутно рухатися по кімнаті, аби дати змогу своєму хазяїну поспати ще кілька хвилин, Паркер раптом побачив кинджал, що стирчав у полірованій кришці столика. Вістря його проткнуло записку і фотографію. Паркер зачудовано дивився якусь мить, потім, не вагаючись, відчинив двері до спальні місіс Морган і, зазирнувши туди, швидко повернувся до Френка і почав торсати його за плече.
Френк розплющив очі й хвильку дивився поперед себе, нічого не розуміючи, як це буває, коли людина зненацька пробуджується від міцного сну, але швидко згадав про відданий напередодні наказ.
— Час уставати, сер, — тихим голосом сказав камердинер.
— Це завжди для мене найгірший час, — з посмішкою сказав Френк і, позіхнувши, знову стулив повіки. — Дай мені ще полежати хвильку, Паркере. Якщо я задрімаю, ти мене трусони.
Але Паркер відразу ж трусонув його:
— Уставайте скоріше, сер. Мені здається, з місіс Морган щось трапилося: її немає в спальні, а тут я знайшов якусь дивну записку і ніж. Можливо, це вам щось пояснить. Я, їй-право, не знаю, сер.
Френк схопився з постелі; якусь мить він не відриваючись дивився на кинджал, потім витяг його з дерева, кілька разів перечитав записку, немов ніяк не міг збагнути зміст двох простих слів: “Прощавай назавжди”.
Але ще більше, ніж записка, вразив його кинджал, застромлений між Леонсіїних очей; дивлячись на фото, Френк раптом згадав, що вже бачив це колись, — і відразу в його пам’яті виник дім Королеви на березі озера: ось вони усі стоять біля золотого казана, дивляться в нього і кожен бачить своє. А йому тоді привиділася Леонсія, між очей якої стирчав ніж. Френк навіть знову застромив кинджал у фотографію і ще раз подивився на неї.
Усе було зрозуміло. Королева із самого початку ревнувала його до Леонсії і тут, у Нью-Йорку, побачивши її фотографію на столику, зробила настільки ж точний висновок, наскільки точний був і удар сталевого клинка в мертве зображення. Але де вона сама? Куди вона поділася? Чужа в буквальному значенні слова всім і усьому в цьому величезному місті, наївна, недосвідчена душа, яка вважає телефон чаруванням, Уолл-стріт — храмом, а бізнес — нью-йоркським богом, вона, вочевидь, почуває себе тут так само, як мешканка Марса, що звалилася раптом на землю. Де і як провела вона ніч? Де вона зараз? Та й чи жива взагалі?
Френку виразно уявився морг із рядами непізнаних трупів, потім — берег океану, на який прилив викидає тіла потопельників… Повернув його до дійсності Паркер.
— Чи можу я бути чимось корисний, сер? Можливо, зателефонувати в пошукове агентство? Ваш батько завжди…
— Так, так, — поспішно перебив його Френк. — Був один чоловік, послугами якого він користувався особливо охоче, — молодий такий, він працював у Пінкертона… Ти не пам’ятаєш, як його прізвище?
— Берчмен, сер, — швидко відповів Паркер, прямуючи до дверей. — Я зараз же пошлю по нього.
Так Френк у пошуках своєї дружини зазнав нових пригод, що відкрили йому, вродженому нью-йоркцеві, такі куточки життя величезного міста, про які він досі не мав ані найменшого уявлення. Королеву шукав не тільки Берчмен — з
