Серця трьох - Джек Лондон

Тоді вона швидко наблизилася до столика. Її увагу привернули блокнот і олівець. Вона надряпала два слова, вирвала з блокнота аркушик, поклала фотографію Леонсії на блискучу, поліровану поверхню столу, накрила її цим аркушем і завдала удару кинджалом. Вістря поцілило межи очі суперниці і увігналося в дерево. Руків’я захиталося і завмерло.

Доки в Нью-Йорку Ріган спритно продовжував широкий наступ на всі акції Френка, а Френк і Беском марно намагалися з’ясувати, хто їх так притис, у Панамі теж відбувалися не менш важливі події, що звели Леонсію і сімейство Солано з Торесом та начальником поліції, і аж ніяк не останню роль відігравав у цих подіях відіграв повновидий китаєць І Пин.

Старенький миршавий суддя, призначений начальником поліції, солодко дрімав на засіданні суду в Сан-Аитоніо. Ось уже близько двох годин він сопів, час від часу скидаючись головою і щось глибокодумно бурмочучи ві сні, хоча справа, яка розглядалася, була досить серйозною: підсудному загрожувало двадцять років ув’язнення в Сан-Хуан, де навіть найміцніші люди витримували не більше десяти. Але судді не було потреби вслухуватися в те, що розповідали свідки чи в суперечки сторін: він заздалегідь виніс вирок, задовольняючи бажання шефа. Нарешті захисник закінчив свою досить велику промову, секретар суду чхнув, і суддя прокинувся. Він бадьоро озирнувся навколо і прорік:

— Винний.

Ніхто не здивувався, навіть сам підсудний.

— Завтра оголосимо вирок! Наступна справа!

Суддя лагодився вже знову зануритися в сон, як раптом побачив Тореса і начальника поліції, що входили до зали. З того, як блищали очі шефа, суддя відразу зрозумів, що треба робити, і швидко закрив судове засідання.

За п’ять хвилин, коли зала спорожніла, начальник поліції сказав:

— Я був у Родрігеса Фернандеса. Він говорить, що це справжній камінь і що хоча від нього чимало відійде під час шліфування, проте він готовий дати за нього п’ятсот доларів золотом. Покажіть камінчик судді, сеньйоре Торес, а заодно й решту, ті, що побільші.

Тут Торес почав брехати. Він змушений був брехати: не міг же він зізнатися в тім, що Солано і Моргани з ганьбою відібрали в нього самоцвіти, його самого викинули з гасієнди! і так майстерно він брехав, що переконав навіть начальника поліції, а суддя — той узяв на віру все, що вимагав шеф, зберігаючи незалежне судження лише щодо спиртних напоїв. Розповідь Тореса, якщо звільнити її від безлічі квітчастих подробиць, якими той оздобив оповідь, зводилася ось до чого: він, Торес, був певен, що ювелір занизив оцінку каменів, і тому відправив їх своєму агенту в Колон з наказом переслати далі — у Нью-Йорк, фірмі “Тіффані”, — для оцінки, а можливо, і для продажу.

Коли вони вийшли з зали суду і почали спускатися сходами між глинобитними колонами, що зберігали сліди куль від революцій, начальник поліції сказав:

— Отже, оскільки нам необхідний захист закону, аби вирушити по ті коштовності, а головне, оскільки ми обидва любимо нашого доброго друга — суддю, ми виділимо йому скромну частку з того, що знайдемо. Він заступатиме нас на час нашої відсутності в Сан-Антоніо і, якщо буде потреба, захищатиме нас ім’ям закону.

Саме тоді за однією з колон, низько насунувши на очі капелюха, сидів І Пин. Був він тут не випадково, бо давно вже зрозумів, що найцінніші секрети, які турбують серця людей, як правило, пов’язані з судом. Саме тут, досягти апогею, вибухають пристрасті. Ніхто не знає, коли можна натрапити на таємницю чи почути якийсь секрет. І от І Пин, як рибалка, що закинув у море сіть, спостерігав за позивачами і відповідачами, за свідками обох сторін і навіть за завсідниками судових засідань та випадковою публікою.

Цього ранку єдиною людиною, що вселила І Пину неясні надії, був обірваний старий пеон, що виглядав так, ніби все життя безпробудно пив і тепер затне, коли йому негайно не піднесуть скляночку. Очі в нього були мутні, з червоними повіками, але на виснаженому обличчі проглядалася вперта рішучість. Коли зала суду спорожніла, він вийшов і зайняв позицію на сходах під колоною.

“Навіщо, власне, він тут стоїть? — запитував себе І Пин. — Адже в суді залишилося лише троє верховод Сан-Антоніо: шеф, Торес і суддя! Який зв’язок міг існувати між ними або кимсь із них та цим жалюгідним п’яничкою, що під палючими променями полуденного сонця дрижить, ніби на морозі?” Хоча І Пин і не знав нічого, але підсвідомо відчував, що зачекати варто: а раптом, як це не малоймовірно, щось та й вивідає! Отже, вмостившись за колоною, незважаючи на спопеляюче проміння сонця, І Пин набрав вигляду людини, що любить погрітися на осонні. Старий пеон зробив крок, похитнувся, мало не впав, але зумів привернути увагу Тореса і змусити його відстати від своїх супутників. А ті, трохи пройшовши, зупинилися, чекаючи на нього. Вони переминалися з ноги на ногу і всіляко виявляли нетерплячку, ніби стояли на розпеченій жаровні, хоча й вели між собою жваву розмову.

І Пин тим часом уважно стежив за розмовою гордовитого Тореса і жалюгідного пеона, не випускаючи жодного слова чи жесту.

— Ну, що там ще? — грубо запитав Торес.

— Грошей, трішки грошей! Заради Бога, сеньйоре, трішки грошей! — скиглив старий.

— Ти ж одержав своє, — гаркнув на нього Торес. — Коли я їхав, я дав тобі вдвічі більше того, що тобі потрібно, щоб прожити не два тижні, як звичайно, а цілий місяць. Так що тепер ти в мене ще два тижні не одержиш жодного сентаво.

— Я всім заборгував, — продовжував пхикати старий, весь аж тремтячи від алкогольної спраги.

— Хазяїну пулькерії “У Петра й Павла”? — безпомилково вгадав Торес.

— Хазяїну пулькерії “У Петра й Павла”, — відверто зізнався той. — І дошка, на якій він записує мої борги, уже вся заповнена. Мені тепер ні краплі в борг не дадуть. Я бідний, нещасний чоловік: тисяча