Серця трьох - Джек Лондон

Сталося так, що в Долину Загублених Душ одночасно з двох боків пробиралися крізь гори дві партії шукачів скарбу. З одного боку — і досить швидко — просувалися Королева, Леонсія, Генрі Морган і вся родина Солано. Куди повільніше, хоча виступили в похід набагато раніше, просувалися Торес і начальник поліції. Діставшись гори, Торес зрозумів, що проникнути в неї буде нелегко. Щоб розчистити вхід до печери, потрібно було більше динаміту, ніж він припускав: скеля виявилася значно міцнішою. Коли вони нарешті підірвали частину скелі й у ній утворився пролом, виявилося, що він усе одно не може служити стоком, бо знаходиться вище від печери. Довелося підривати скелю ще раз. І ще один вибух знадобився, коли вони вже потрапили в печеру, де плавали у воді мумії конкістадорів, а потім вузьким проходом добралися і до зали, де стояли бог і богиня. Але перш ніж рушити далі, у серце гори, Торес викрав рубінові очі Чіа і смарагдові очі Хцатля. Тим часом Королева та її супутники майже без затримок просувалися в долину через гору, що огороджувала її з протилежного боку. Вони йшли зараз трохи іншим шляхом, ніж тоді, коли вибиралися з долини. Королева, яка довгі роки дивилася в Свічадо Світу, знала кожний дюйм шляху. Там, де підземна ріка вливалася в отвір під скелею і потім впадала в річку Гвалаку, довелося кинути човни. Чоловіки разом із Королевою обстежували все навколо і знайшли в стрімкій скелі вузький вхід до печери, схований у заростях чагарнику; потрапити до нього міг лише той, хто знав, де він знаходиться. Обв’язавши човни канатами, мандрівники втягли їх у печеру, потім пронесли на плечах звивистим проходом і спустили на воду там, де підземна річка спокійно текла між порівняно широкими берегами, так що без зусиль можна було гребти проти течії. В інших місцях, де течія ставала занадто швидкою, вони виходили на берег і тягли човна линвою. А там, де ріка поринала в надра гори, Королева показувала своїм супутникам проходи, безумовно прорубані рукою людини, очевидно, ще в давні часи. По цих проходах вони без зусиль пронесли свої легкі човни.

— Тут ми їх залишимо, — сказала нарешті Королева, і чоловіки при блимливому світлі смолоскипів поприв’язували їх до брил, нагромаджених на березі. — Нам зосталося пройти зовсім небагато. Цей останній прохід виведе нас до невеликого отвору в скелі, схованому диким виноградом і папороттю. Звідти ми побачимо те місце, де колись стояв мій будинок над озером. Потім ми на мотузках спустимося зі скелі — це невисоко, футів з п’ятдесят, не більше.

Генрі з електричним ліхтариком йшов попереду, поруч з ним — Королева, а старий Енріко з Леонсією замикали хід, пильно стежачи за тим, щоб якийсь легкодухий пеон чи індіанець-човняр не здумав утекти. Але коли вони дійшли до того місця, де мав бути отвір, його не виявилося. Вихід був завалений камінням різної величини — від звичайних кругляків до величезних брил, завбільшки з хатину тубільця.

— Хто міг це зробити? — обурилася Королева.

Але Генрі, швидко озирнувшись, заспокоїв її.

— Це просто обвал, — сказав він. — Обсипалося каміння, що складає верхній покрив гори. Ми швидко усунемо цю перешкоду за допомогою динаміту. Добре, що ми його прихопили із собою.

Проте часу на це пішло чимало. Довелося працювати решту дня і всю піч. Вибухівку закладали невеликими зарядами, бо Генрі остерігався великого обвалу. О восьмій ранку вони підірвали чергову шашку, у скелі утворилася щілина, і вони побачили перед собою денне світло. Тоді вони почали діяти ще обережніше. Нарешті залишилася тільки одна десятитонна брила, що загороджувала прохід. З обох боків брили були щілини, у них вільно можна було просунути руку і навіть відчути, як припікає сонце, але вилізти назовні було неможливо. Усі спроби підняти брилу не приводили ні до чого — вона лише хиталася, але не посувалася з місця. Тоді Генрі вирішив ще раз закласти динаміт, сподіваючись, що вибухова хвиля скине брилу в долину.

— Загублені Душі, звичайно, здогадалися, що до них ідуть гості: адже ми вже п’ятнадцять годин стукаємо до них з чорного ходу, — розсміявся він, готуючись запалити ґніт.

Усе населення Долини Загублених Душ, що зібралося перед вівтарем Бога Сонця біля Великого Дому, і справді не без жаху здогадувалося про наближення непрошених гостей. Настільки тяжка була їхня остання зустріч з чужоземцями, коли згорів будинок на озері й загинула їхня Королева, що тепер вони благали Бога Сонця не посилати їм більше гостей. Але в той же час, підбурювані палкими закликами жерця, вони ухвалили рішення убивати всіх, хто з’явиться до них у долину.

— Навіть якщо це буде сам да Васко! — вигукнув жрець.

— Навіть сам да Васко! — вторили йому Загублені Душі.

Усі вони були озброєні списами, бойовими кийками, луками і стрілами й, очікуючи на прибульців, молилися перед вівтарем. Майже щохвилини з озера прибігали гінці і повідомляли те саме: гора гуркоче, але ніхто з неї не показується.

Маленька дівчинка з Великого Дому, що приймала минулого разу Леонсію, першою побачила чужоземців. А вийшло так тому, що вся увага племені була зосереджена на горі над озером, і ніхто не очікував вторгнення чужоземців із протилежного боку.

— Да Васко! — закричала дівчинка. — Да Васко!

Усі озирнулися на її крик і побачили Тореса, начальника поліції і всю їхню зграю за п’ятдесят ярдів від вівтаря. На голові Тореса знову був шолом, украдений з голови свого висохлого предка в печері мумій. Гостей радо привітали градом стріл, які миттю вразили двох. Загублені Душі — чоловіки і жінки — рушили в наступ. Але тут заговорили рушниці поліцейських і Тореса. Загарбники найменше очікували такої атаки, та ще з настільки близької відстані, і хоча багато Загублених Душ упали, скошені кулями, більшість усе-таки добігли до своїх ворогів — і тут почалася запекла рукопашна сутичка. За цих умов переваги вогнепальної зброї були