Карбід - Андрій Степанович Любка
Мірча жив у Ведмедеві на вулиці Партизанській. Назву ця вулиця отримала ще в часи імперії ведмедів, а сама була відомою з того, що в її кінці розташовувався міський цвинтар, тож місцевий люд жартував, що черговий небіжчик відправляється «до партизанів», тим і висловлюючи своє ставлення до окупантів. Це тихе й зловісне місце пасувало до Мірчі і його репутації, кожен намагався обходити цю мертву зону десятою дорогою, тож для ділових таємних перемовин воно було ідеальним. Щоправда, Тис, якому Ікар довірив тримати літровий бутель домашньої, власноручно вигнаної шістдесятиградусної слив'янки, протягом короткої, п'ятихвилинної, дороги встиг усмоктати ледь не третину трунку: язик йому заплітався, в очах знову запалав вогник ейфорії, а жести стали бадьорими й істеричними. Через це Ікар вирішив поговорити з Генієм Карпат сам, аби той не подумав, що має діло з п'яними фантазіями.
Автомобіль повільно під'їхав до обійстя, Ікар вийшов з машини і зайшов у хвіртку, а Тис залишився сидіти з бутлем: «побудова довіри» за посередництвом алкоголю відкладалася до часу отримання попередньої згоди Генія Карпат.
Коли за годину Мірча з Ікаром підійшли до автомобіля, Тис уже солодко спав, спершись щокою на шибу, слина текла підборіддям, а порожній бутель валявся під ногами.
Ікар зміряв свого компаньйона зневажливим поглядом і тихо, сам до себе, промовив:
— Ага, ніхто нам не потрібен, усе ми зробимо власними силами...
Розділ четвертий,
тривожний, бо герої опиняються в тупику
Тис прокинувся з важкого й липкого алкогольного сну, коли машина зупинилася біля закинутої будівлі колишньої колгоспної ферми. На задньому сидінні мовчав насуплений Геній Карпат. Сутеніло, світло фар виривало з темряви будинок і собачу будку, біля якої несамовито гавкав пес. Ікар посигналив — і з будинку вийшла темна постать.
Коли фари освітили її обличчя, Тис упізнав Ичі. Троє змовників вийшли з автомобіля, Ікар із Мірчею попростували назустріч господарю обійстя, натомість учитель історії спритно зник з освітленої смуги, й уже за мить десь збоку почулося дзюрчання і голосний видих задоволення. Простата не давала про себе забути. За мить, на ходу поправляючи штани й застібаючи блискавку, Тис уже прямував до інших.
— Доброго вечора пану господарю! — протягнув учитель руку до Ичі, а сам усміхнувся так широко, що золотий зуб аж зблиснув на світлі.
— Спочатку руки йди помий, — відрубав кремезний господар. Тис витер руку об піджак, продовжуючи усміхатись, і протягнув її знову. Ичі не поступився: — Я ж сказав, помий, а не витирай об свій брудний піджак. Кран там, справа від хатніх дверей.
Тис слухняно сховав долоню в кишеню і, немов нічого не сталося, почвалав у бік будинку. Коли він повернувся, вже тривала розмова:
— А платити скільки будете? — недовірливо, з-під лоба, подивився Ичі на Генія Карпат.
— Платити? Ну, не знаю, як за звичайний робочий день. Ми ще не думали про це. Та й запрошуємо ми тебе на рівних до нашого проекту, можеш стати акціонером. Тис, наприклад, усе це вигадав і заварив, це його внесок. Ікар закупить реманент, усілякі лопати, каски, тачки і все інше, — Мірча виразно глянув на Ікара, той побуряковів і сковтнув слину, на обличчі його спалахнуло невдоволення. Тим часом румун продовжував: — Я теж щось закуплю, крім того, кришуватиму все це, не дозволю ментам і владі пхати носа. А ти, Ичі, можеш вкласти в проект свою роботу, а коли ми почнемо отримувати прибутки, тоді й заробиш — свій власний і, головне, постійний відсоток. Таке ось акціонерне товариство, всі в долі.
— Їбав я таке товариство й постійний відсоток. Мені краще щодня платіть, все одно з цього нічого не вийде. Я волію мати своє при собі вже, а не ловити синиць у свинарнику.
— Ей, ей, не гарячкуй, — вступив у розмову Ікар. — Усе буде гаразд, ніхто тебе не образить і не ошукає. Ми тут, бо поважаємо тебе й віримо в тебе.
— А я вірю в гроші, краще — авансом.
— Ичі, будуть гроші, буде навіть аванс. Скажи просто, берешся за роботу, виконаєш її від початку й до кінця? Тут важливо, щоб це був лише ти. Одна людина, яка зробить усе. Нам зайві вуха й очі не потрібні.
— Беруся, чого ж не взятися, якщо заплатите. Але заходьте в дім, негоже стояти надворі, коли розмова серйозна.
Тис прислухався до їхніх переговорів, розуміючи, що Ичі вже в курсі його ідеї й цілого проекту. І це йому не подобалося. Навіщо до такої епохальної справи, яка може вплинути на долю цілого континенту, залучати цього горбаня? Хіба не могли б вони втрьох — Тис, Ікар, Геній Карпат — самі все зробити, копаючи по черзі? Для чого їм Ичі, цей бридкий старий гробар, життя якого складається з копання могил на Партизанській і вечірньої пляшки за упокій небіжчика? І так день у день. Ох уже ці мільйонери, зовсім не хочуть працювати своїми білими ручками, а кожна нова пара мозолястих рук загрожує викриттям і провалом усього проекту!
Компанія увійшла до будинку. Скромний інтер'єр складався з тумби зі старим телевізором, на якому височіла перекособочена саморобна антена, ліжка на пружинах, як у літніх дитячих таборах, дерев'яного столу з чотирма табуретами зовсібіч, старої шафи й умивальника в кутку. Згори звисала лампа в дивовижно багатій, як на цю кімнату, люстрі — з багатьма кришталевими висюльками й дзеркальцями для заломлювання світла. Тису ця лампа здалася знайомою, але згадати звідки — він не зміг.
Ичі був простою й тупою робочою силою, руками, якими Ікар і Геній Карпат хотіли виконати всю брудну фізичну роботу. Він для неї надався якнайкраще, адже тільки й знав, що копати. Кремезний, сильний і страшний — так мав би виглядати хрестоматійний гробар у кожному містечку, а в Ведмедеві він таким і був. Фізична вада — величезний горб на спині, відлякувала від нього людей і робила чоловіка об'єктом нищівних жартів дітей. Кожен клас у Ведмедеві,
