Карбід - Андрій Степанович Любка
А з ними — народні пісні і вірші!
Невідомо, хто із читачів обласної газети «Молодь Закарпаття» першим пов'язав прізвище учительки з творчістю Івана Величковського і — йдучи за потоком асоціацій — здогадався окремо прочитати перші літери кожного рядка. Але, мабуть, ніхто, крім героїні вірша та його талановитого автора, не зрозумів, чому в утвореній фразі на місці літери «И» стояла літера «І» — як і заповідала кілька років тому мудра Степанида Іллівна, б'ючи малого указкою по писку. Це був момент вишуканої й солодкої помсти: поет навіть не сподівався, що вчительці стрелить у голову опублікувати його шедевр у газеті обласного центру. Він насолодився б і тим, що Степанида Іллівна сама розшифрувала його послання, або й просто би потішився з її обмеженості та власної винахідливості — у разі, якби не розшифрувала. А так успіх його навіть приголомшив. Особливо приємно було слухати ще кілька місяців історії про те, як навіжена, розхристана й розпатлана вчителька бігала від одного кіоску преси до іншого, намагаючись скупити весь тираж. Звісно, намарне, а містом ще довго гуляла історія про задерикуватого поета, який із першої ж публікації став обласною знаменитістю. Святослав Конар, звичайно, отримав трохи на горіхи від батьків, але вони виявилися не настільки суворими, бо все місто й усі знайомі родини — попри позірний осуд — захоплювалися малим і хвалили. Йому довелося перевестися в іншу школу, але учень не закинув писання віршів — і справді став відомим поетом. Утім, як це часто буває з юними даруваннями, Конар помер молодим від алкоголізму й зневіри в майбутнє людства. Степанида Іллівна пережила свого кривдника і навіть показала себе взірцевою християнкою, коли прийшла на його похорон. За якийсь час Ичі змахнув лопатою і над нею, але випадок цей ще довго згадували в місті, а в школі його не забули й досі.
Із ліричних спогадів Тиса вирвав дзенькіт чарок, які гробар розкладав на столі. Учитель водномить пожвавішав і почав знову прислухатися до розмови.
— Ну гаразд, ідея справді цікава і, в принципі, реальна, але де саме ви хочете копати? — запитав Ичі, розливаючи смердючий самогон у чарки. Всі переглянулись, і на мить запала тиша.
— Чесно кажучи, місця ще немає, — Ікар першим перехилив у себе чарку, взяв квашений огірок і спочатку голосно його занюхав, а потім так само голосно хрумнув. Тис, який побачив, що хтось уже п'є, хильнув навздогін і аж очі закотив від задоволення. — Про місце мусимо порадитися всі разом. Треба вибрати тихе й зручне. Мені здається, що добре було б копати на цвинтарі, біля Мірчі: ніхто б не дивувався, що ти, Ичі, кожного дня там ходиш і працюєш. Там узагалі мало зайвих очей. Ще й Мірча поруч живе, всі необхідні інструменти й механізми ми б могли зберігати в його сараї.
— Та ну, цвинтар не годиться. Так, це тихе місце, але він занадто далеко від кордону, тоді наша праця розтягнеться на роки, — сказав Мірча й випив.
— Ет, воно насправді добре, та й не дуже, — задумливо протягнув Ичі, знову розливаючи самогон. Тис сприйняв його рух як заклик до дії, тому одразу ж випив. Господар подивився на нього з осудом і ще раз налив у його чарку. — Цвинтар — дійсно місце тихе, але я не впевнений, що нам треба це робити саме в тихому місці. Роботу такого масштабу важко приховати. От куди ми будемо виносити землю? Навпаки: на мою думку, ховатися нам не треба.
— Тобто як це не ховатися? — вперше вступив у розмову Тис.
— Мій досвід показує, що найбільш таємні речі треба робити у всіх на виду. Тоді більше шансів, що ніхто ні про що не здогадається. Наприклад, перед розпадом імперії ведмедів я працював сторожем у нашому міському будинку культури, — сказав гробар і ковтнув порцію. Тис підвів голову, подивився на люстру і згадав, звідки вона йому знайома. Висіла колись у будинку культури, надавала йому урочистого вигляду. Від розгадки таємниці вчителю потепліло на серці, й він випив. Ичі ж продовжував: — Так ось, пам'ятаю, як каґебешники цілим містом сновигали, шукаючи місце, де мали відбутись установчі збори міської організації Народного Руху. Перетрясли квартири всіх антисовєтчиків, облазили клуні й гаражі, перевірили колгоспні приміщення й навіть проінспектували всі спортзали шкіл, але не додумалися, що установчі збори відбудуться у найцентральнішому і найбільшому залі міста — будинку культури.
— Ну так, — погодився Геній Карпат, — таке нахабство мало кому на гадку спаде. І не з пальця ж висмоктана народом бувальщина про контрабандиста, який улітку приїздив велосипедом на кордон у сандалях, шортах і футболці, а на задньому багажнику його ровера металічною пружиною були притиснуті дозволені дві пачки цигарок. Митники не могли зрозуміти, що ж відбувається, адже немає сенсу возити всього дві пачки: заробляєш десяток гривень, а вбиваєш цілий день. Проте й обшукувати його не було сенсу, бо він просто не мав де сховати іншу контрабанду. Після кількох десятків ходок із двома сміховинними пачками до нього підійшов начальник митниці й пообіцяв, що дозволить йому три місяці перевозити все що заманеться, хай лише контрабандист зізнається, в чому полягає його трюк. І тоді той сказав, що возить в Угорщину зовсім не цигарки, а велосипеди, щоразу повертаючись додому пішки. Під носом у всіх робив свою справу, а ці захланні тупаки в мундирах так нічого й не зрозуміли!
— То що ви в такому разі пропонуєте, мушкетери? — спитав Тис, закохано поглядаючи на пляшку.
— Думаю, треба копати на самому кордоні, це максимально близько й зручно, — після хвилі роздумів відповів Ичі.
— Та ні, копати на кордоні — це вже перебір. От рухівці ж не пішли проводити збори в сам будинок КҐБ, правда? — Геній Карпат розтягнув паузу, випив, а потім, кривлячись від огиди, випалив: — Треба копати в центрі. У нас же у Ведмедеві центр — це ніякий насправді не центр, він знаходиться майже на околиці, близько до кордону. Це ідеальне місце. Тільки треба вигадати причину, якісь будівельні роботи чи що, аби ми могли спокійно копати, та що там копати — бурити землю й вивозити її звідти
