Карбід - Андрій Степанович Любка

— Щось у цьому є. Здається, ти маєш рацію, ця ідея може вигоріти.

— Та кажу ж тобі, у нас точно все вийде, — немов прокинувся Тис, десь на денці своєї душі знову відчувши приплив енергії. — Ми візьмемося за роботу й до весни наступного року вже все працюватиме, як годинник.

— Не знаю, хто візьметься і як працюватиме, у мене є своя робота, старі справи, та й двом нам це діло не під силу. Я думаю, треба залучити ще бодай кількох людей. Це грандіозний проект, який має значення не лише для нас чи області, а й для Європи загалом, не думаю, що вдвох ми можемо потягнути таке.

— Але, Ікаре, це не настільки легальна річ, щоб ми набирали людей на вулиці. Чим більше народу про це знатиме — тим менше шансів на успіх.

— Так, це зрозуміло, тому набиратимемо тільки перевірених людей. У мене є кілька таких на прикметі. Ми з ними пройшли дев'яності, тюрми й кордони, вони точно клюнуть на таку ідею.

— Ну, але... — очі Тиса перелякано забігали, голос утратив твердість. Він відчув, що його, тільки його власна ідея втікає від нього, стає спільною, та й узагалі: її можуть просто вкрасти. — Все одно це не масовий, а елітарний проект. Ми могли б залучити наших дружин, нас стане четверо, а це вже вісім рук, поволі все власними силами і зробимо.

— Які вісім рук, що ти можеш своїми руками зробити? Ти працюй головою: от подав ідею — молодець, а землю копати тобі не треба. Чи ти вважаєш, що моя неповоротка дружина буде з лопатою ходити? Та й твою Марічку я щось слабо на глибині трьох метрів із шахтарським ліхтариком уявляю. За справу мають узятися професіонали, а ми лише керуватимемо процесом. Так це робиться, Тисе. Але в кожному разі ми мусимо залучити ще одну людину — Мірчу. По-перше, ніхто на наших кордонах не розуміється так, як він. По-друге, він занадто сильний суперник, і якщо дізнається, що конкуренти здійснюють масштабний проект, може почати вставляти нам палиці в колеса. Краще залучити його вже зараз — і ми станемо сильніші.

— Якого ще Мірчу? — ковтнувши слину, спитав Тис, і в його голосі зазвучали нотки ревнощів і страху.

— Румуна, який живе біля цвинтаря. Контрабандиста, Генія Карпат, ти мусиш його знати.

— Ааа, Генія Карпат, — протягнув Тис — Знаю, знаю, як же його не знати.

— Ну от і чудово. Якщо знаєш, то й сам розумієш, що без нього нам не обійтися. Ніхто так не знає цю землю: він у наших горах ходить, як звір, лише йому знаними й безпечними стежками. То що, ти за? Їдемо до нього, поговоримо?

— Ну, якщо ти вважаєш, що без нього ніяк, то їдьмо, хоча, чесно кажучи, я не дуже довіряю румунам.

— Тисе, ніхто нікому взагалі не довіряє, це — справа, діло, бізнес, як кажуть американці. Нас триматиме разом спільний інтерес і благоговіння перед нашою святою книгою...

— Якою це? — не зрозумів Тис.

— Кримінальним кодексом.

Автомобіль розвернувся й поїхав у бік міста. Довелося заїхати спочатку на інший кінець Ведмедева — до Ікара додому, бо Тис наполіг, що в гості до Генія Карпат вони не можуть приїхати з порожніми руками, потрібна якась плящина, що сприятиме побудові довірливих відносин. Було ясно, що Тис просто хоче хильнути, але аргумент про зміцнення довіри подіяв: Геній Карпат мав не найкращу репутацію, його вважали відлюдькуватим і жорстоким.

А дарма, бо насправді це був просто маломовний чолов'яга, який не любив базікати про свої справи з чужими людьми. Рудоволосий, з великою родимкою біля правого вуха, з чіткими Рисами квадратного обличчя. Справді мовчазний. Якось так він звик ще змолоду, коли вперше ступив на стезю контрабандиста. Поблизу Ведмедева пролягають два кордони — угорський і румунський, ще на відстані години їзди автомобілем — словацький, до польського можна доїхати за дві години. Найпопулярнішим серед різноманітних авантюристів був угорський кордон: по-перше, він був зручним, бо простягався рівнинною місцевістю, полями й Тисою. По-друге, ще в совєтські часи саме з порівняно багатої Угорщини можна було привозити гарний одяг, смачну їжу, рідкісні в совку продукти. Гуляшовий комунізм, як часто називали кадарівський режим в Угорській Соціалістичній Республіці, полягав у простому договорі між урядом і народом: влада не дуже морочила людям голову комунізмом і репресіями, натомість давала вдосталь їжі і грошей, а народ у відповідь не сильно протестував проти недемократичного й за своєю сутністю окупаційного режиму. Тож саме з Угорщиною щасливі обранці долі торгували, саме туди їздили й привозили назад неймовірні для совєтської людини зразки розкоші.

Інакше все виглядало з Румунією, яку Чаушеску перетворив на бідний і голодний заповідник. Після публічної сварки із СССР, коли Румунія в 1968 році відмовилася вводити танки в непокірну Прагу, Чаушеску вирішив створити щось на кшталт острова посеред суходолу, тобто побудувати країну, яка б зовсім і ні в чому не залежала від сусідів — зокрема й від СССР та Угорщини. Коли кретинізм румунського вождя досяг піку на початку вісімдесятих років — саме тоді він вирішив виплатити всі зовнішні кредити, які набрав до цього у міжнародних організацій, — життя в Румунії перетворилося на пекло: з полиць магазинів зникла їжа, телебачення працювало по дві години на добу, транспорт не їздив, а секретні служби виловлювали і вбивали все більше «внутрішніх ворогів».

Не дивно, що закарпатці мало в ті роки цікавилися Румунією: ходив навіть жарт, що з Румунії можна привезти хіба відро бетону. Уже затвердлого, ясна річ. Словом, масових контактів і обміну товарами не було, але завжди якась одна людина могла трохи підзаробити. Так подумав і Мірча, закарпатський етнічний румун, який у середині вісімдесятих почав навідувати своїх румунських родичів по той бік кордону, де справді пересвідчився, що привозити звідти нічого, але ввозити туди можна практично все. І все розмітатимуть: сірники, горілку, ковбасу, повидло, взуття, люстри, цвяхи. В Румунії не було нічого, люди були готові віддати останні гроші бодай за щось вартісне. Так і почалася довга дорога Мірчі від прищавого контрабандиста цукерок до підпільного мільйонера і кримінального авторитета по обидва боки кордону.

Проте своє прізвисько — Геній Карпат — він недолюблював. Річ у тім, що назвали його так, трохи кепкуючи: мовляв, навіть у голодній пустелі, якою наприкінці вісімдесятих була Румунія, цей спритний шибайголова знайшов