Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев

— А ви й досі сидите тут? — спитав він капітана.

— Що ж мені, по-вашому, робити? Іти по місту з наполовину виголеною фізіономією? Пробачте, це не годиться… Давайте закінчувати.

— Як усе по-дурному вийшло! — промовив Раджимі. — Посидьте хвилинку, я переодягнуся.

Раджимі зайшов до кімнати, щільно причинивши за собою двері. Піджак його був забруднений, рукав відірваний.

— Як добре, що ви не залишили квартири! — вдячно прошепотів він. — І слава аллаху, що вас не втягли у цю історію.

Він почав швидко переодягатись.

— Що ж трапилось? — поцікавився Ожогін.

Раджимі вибухнув лайкою:

— Безглузда пригода! Зовсім безглузда. Я обслуговував клієнта, він і зараз чекає на мене. Заходять двоє п'яних і починають сперечатися, кому з них першому голитись. Суперечка перейшла в бійку. Я почав їх розбороняти. Тут, як на гріх, міліціонер, і нас трьох потягли в міліцію. Клієнта не взяли тому, що він був недоголений і в милі… — Раджимі подивився на годинник і похитав головою: — Все, що нам треба було зробити, зірвалося. Можете йти. Коли потрібно буде, я пришлю вам телеграму і запрошу на свій день народження… Який жаль! — бідкався він і наприкінці додав: — Між іншим, з вашим другом Алімом я бачився. Симпатичний хлопець… Ми про все домовились.

VI

Саткинбай вирішив ще раз відверто поговорити з Абдукаримом.

Весілля мало бути в найближчий час. Мати Абдукарима купувала продукти, солодощі, вино.

В будинку зробили перестановку. Ліжко Саткинбая перенесли в їдальню. Це обурило Саткинбая: він втратив можливість приймати в себе людей, слухати нічні радіопередачі.

Треба було, що б там не сталося, відговорити Абдукарима від одруження або, в крайньому випадку, хоч би відтягнути на деякий час весілля.

Саткинбай довго міркував, як побудувати розмову з Абдукаримом. Горілка завжди розв'язувала Абдукариму язик, він ставав балакучішим, відвертішим, і Саткинбай вирішив напоїти його.

Удвох вони довго блукали по ринку, відшукуючи чайхану, де було б менше людей. Але скрізь було багатолюдно, гамірно.

— Чого ми блукаємо? — незадоволено питав Абдукарим, не знаючи планів друга.

Нарешті місце знайшлося. Друзі сіли на дерев'яний поміст. Саткинбай поклав одну ногу під себе, другу звісив: він уже відвик сидіти по-східному. Абдукарим примостився поруч.

— Гей, чойчі! — покликав Саткинбай офіціанта і замовив йому, крім чаю, самсу і шашлик. Потім він вийняв пляшку і налив горілку в піали. — Сумно робиться, — почав він, помітивши здивований погляд Абдукарима. — Не знаю, куди себе подіти. Надокучило все, бачити нічого не хочеться… Коли повертався сюди, сподівався, що побачу хоч би частину того, до чого звик, що вважав рідним, а виявляється — все перетворилося на порох… Ніяк не можу примиритися з тим, що ці «нові люди» зруйнували все, що було раніш, забрали багатство наших батьків, наші будинки, землі… Дивишся на все — в очах темніє, нутро вивертається… — Саткинбай замовк.

Офіціант приніс кілька паличок шашлику, самсу, тонко, кружальцями нарізану цибулю, коржі. Абдукарим мовчав, ніби не чув сказаного. Випили. Закусили шашликом.

Обличчя в обох почервоніли, очі гарячково заблищали:

— Бачиш, — сказав Саткинбай, — я на тебе розраховував, гадав — допомагатимеш мені, а ти вирішив одружитись…

— І одружуся! — відрізав Абдукарим.

— Та хіба я тобі забороняю, чи що? Ну й одружуйся! Але невже не можна почекати трохи?

— Вирішив — і одружуся!

— Ти скажи правду, — якомога м'якше промовив Саткинбай і поклав руку на плече Абдукарима. — Тебе мати примушує?

Абдукарим нахмурився, відсунув від себе порожню тарілку:

— При чому тут мати? Я сам собі господар.

— Ну, я б цього не сказав… Не господар ти собі, над тобою стоїть хазяйка. А одружишся — друга стане, і будуть тобою верховодити.

— Нехай і так, а тобі що?

Саткинбая поривала злість. Він знав боягузливий характер свого друга і не думав, що він настільки упертий. Як можна помилятися в людині! Там, на тому боці, в інших умовах, він був зовсім іншим. Звичайно, він і тоді не відзначався хоробрістю, але зате слухав його, Саткинбая, погоджувався з ним, поділяв його думки. А тепер?..

— Тебе наче підмінили! — з гіркістю промовив Саткинбай.

Абдукарим знизав плечима і встав.

— Ходім, у мене голова болить, — запропонував він.

Умовляння Саткинбая випити ще по склянці не вплинули: Абдукарим відмовився. Настрій у Саткинбая зіпсувався — він і на цей раз нічого не добився, тільки марно потратив гроші іі час.

«Треба щось робити, — подумав Саткинбай. — Цей осел або не бажає згадувати минуле, або дійсно вже забув про нього».

— Підлий боягуз! — злісно прошепотів він, ідучи слідом за Абдукаримом. — Від боягузтва й загинеш, жалюгідна ти душа!

Невеликий на зріст чоловік з вузькими плечима і жовтуватим обличчям зупинився біля Аліма. Зовнішнім виглядом він нагадував східного сановника. Таких Аліму доводилося бачити лише на малюнках.

Переконавшись, що він має справу саме з тим, з ким треба, незнайомий спокійно, з тонкою посмішкою на губах кинув:

— Юпітер передає сердечне вітання Сатурну. Примруженими очима він дивився на Аліма і немовби питав: «Що ви на це скажете?»

Хоч зустріч була несподіваною, Алім зовсім не збентежився.

— Я нічого не зрозумів…

— Я від Юпітера з привітом до Сатурна, — повторив незнайомий.

— А при чому тут я? — спитав Алім навмисне здивовано.

Незнайомий примружив очі. Його маленька сива борідка різко контрастувала з густими чорними бровами, з-під яких дивилися вузькі чорні очі.

— Ви Алім Ризаматов? — спитав він уже не зовсім упевнено.

— Так.

— Тоді ви жартівник.

Ризаматов знизав плечима.

Незнайомий вийняв із верхньої кишені акуратно складений папірець і подав Аліму.

Ризаматов розгорнув записку і пізнав почерк Микити Родіоновича.

— Чого ж ви одразу не сказали, що ви від Ожогіна, і не показали листа?

— Вважав, що зробити це ніколи не пізно, — з тією самою посмішкою відповів незнайомий і відрекомендувався: — Звуть мене Раджимі. Мені треба з вами поговорити.

Ризаматов круто повернувся:

— Ходімте.

— Куди?

— До мене на квартиру.

— Ні, квартира — непідходяще місце.

— А куди б ви хотіли?

— Вам видніше. Ви не менше від мене зацікавлені в тому, щоб ця розмова залишилася між нами.

Алім промовчав.

… Широкі степові простори перерізав повноводий канал. По обох його берегах вишикувалися стрункі шпалери тополь, зеленіла соковита трава. До вух долітало приємне рокотання води, що спадала каскадами. Ліворуч стояли веселі, чепурні котеджі, оточені клумбами квітів, повиті густим хмелем.

— Гарно тут у вас! — сказав Раджимі. — Як у місті.

— Може й так, — погодився Алім.

Посьолок лишився позаду.

Біля відвідного каналу розмістилася птахоферма. Крик качок, лопотіння крил наповнили повітря. Далі були городи, ставки.

Раджимі й Алім ішли