Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев

Хлопець допитливо подивився на гостя і, нахмурившись, різко сказав:

— Брата у мене немає! Зрадник Батьківщини, якого я колись вважав за свого брата, перебуває там, де йому належить бути.

Саткинбаю раптом стало душно. Згадавши інструктаж, він не зовсім упевнено промимрив:

— Я познайомився з ним у сорок першому році, на фронті. Потім ми загубили один одного. Я тільки що демобілізувався… Брат ваш тоді був…

— Був та загув, і слухати про нього нічого не хочу! — обірвав хлопець.

От і все. Ширмати, файзулли, дражникови перестали існувати. Саткинбаю здавалося, що він опинився в пустелі, де неможливо знайти притулок, де не доводиться розраховувати на чиюсь допомогу, підтримку.

І коли б на п'ятий день він не натрапив на Абдукарима, важко сказати, чи залишився б він у місті.

Тільки Абдукарим, якого зустрів і з яким здружився Саткинбай, допоміг йому.

… З того часу минуло майже три роки. Абдукарим поселив Саткинбая в будинку своєї матері, де він жив і сам. Саткинбай заспокоївся. Гроші, видані Юргенсом, у нього ще не вийшли, а через сім місяців, хоч і не без труднощів, Саткинбаю вдалося влаштуватись продавцем у промтоварному магазині.

Через розчинене вікно лилася вечірня прохолода. Розмірено і монотонно цокав великий стінний годинник.

— Вам описати його зовнішність? — спитав Микита Родіонович.

— Ні, дякую, я вже маю уявлення, — сказав майор. — Мене цікавить поведінка Саткинбая, сама розмова.

Ожогін докладно, намагаючись не пропустити жодної фрази, передав розмову з несподіваним гостем.

— Я хотів простежити, куди піде Саткинбай, але не наважився, — додав він на закінчення.

— Правильно зробили, — промовив Шарафов. — Робіть тільки те, чого не можна не робити; відповідайте на запитання, на які не можна не відповісти. А далі буде видно.

III

«Припустимо, що автором листа є Саткинбай, або Ульмас Ібрагімов, — міркував Микита Родіонович. — Але Саткинбай явно і недвозначно сказав, що команда виходить від другої особи, ім'я якої він назвати не може. Хто ж керує ним?»

Коли о сьомій годині вечора Микита Родіонович підійшов до консерваторії, біля тротуару вже стояло таксі. За рулем сидів шофер. Номер машини збігався з тим, який назвав Саткинбай. На лобовому склі виднілася дощечка з написом: «Зайнята».

Ожогін відчинив передні дверцята і зустрівся з недоброзичливим поглядом шофера. Дуже худий, з великими очима і хворобливим кольором обличчя, він тримав у роті цигарку і мовчки дивився на Ожогіна. Погляд його немовби говорив: «Якого біса вам треба?»

— Здрастуйте, — різко сказав Ожогін. — Карагач.

— Сідайте, — кинув шофер і відвів очі. Машина рушила.

Шофер за всю дорогу не промовив жодного слова і не зробив жодного зайвого руху.

«Ще один ворог, — відзначив про себе Микита Родіонович, — і, здається, стріляний горобець».

На околиці міста машина зупинилася біля воріт. Шофер дав короткий сигнал.

— Виходьте! — кинув він, не дивлячись на пасажира.

Микита Родіонович вийшов, і перший, кого він побачив, був Саткинбай.

— Тут я живу, тут моє постійне житло, — пояснив він, узявши Микиту Родіоновича під руку.

Подвір'я було невелике, але чисте й затишне. Маленький саморобний хауз оточували кущі розквітлого золотого шару, на круглій клумбі серед пишних айстр красувалися бархатисті троянди; доріжка, що вела до будинку, була обсаджена уже відцвілими півниками.

Під розлогою шовковицею стояв низенький столик, по обидва боки якого були простелені килимові доріжки.

На столику лежали дешеві цукерки у крикливій обгортці, гіркою височіли виноград і персики, майже на самому краю столика примостилася купка коржів.

Саткинбай виніс з будинку два фарфорові чайники, сів біля стола, витер рушником піали і розлив чай.

— Ви мені все-таки розкажіть, — попросив Саткинбай, — чому Юргенс раптом вирішив покінчити з собою?

Микита Родіонович знизав плечима, поставив піалу на стіл. Важко відповісти на таке запитання. Він і сам добре не знав, що примусило Юргенса застрілитись. Видно, іншого вибору не було: гітлерівська Німеччина опинилася на краю прірви.

— І ви бачили, як його ховали? — продовжував цікавитись Саткинбай, підливаючи собі й Ожогіну чаю.

— Бачив на власні очі, як опускали в могилу, засипали землею, як плакала його дружина.

— От дружини його я не знав, — признався Саткинбай і похитав головою. — А все-таки він дурень! Не розрахував. Тепер такі, як він, потрібні там, у Західній Німеччині, їм дали роботу, і вони непогано живуть.

— А вам звідки це відомо? — посміхнувся Ожогін.

— Як звідки? — здивувався Саткинбай. — З преси, а потім я регулярно слухаю «Голос Америки». Іноді навіть чую деякі знайомі прізвища. Адже я трохи не всю Німеччину об'їздив, десяток років у ній пробув.

На подвір'ї ніхто не з'являвся. В куточку на сідалі півень буркотливо підштовхував курку, яка сіла на ночівлю. Сонце заходило, промені його ковзнули по бляшаній покрівлі акуратного будиночка. На східцях, біля входу в будинок, гралася кішка з кошенятами.

«Хто ж тут живе? — міркував Ожогін, слухаючи Саткинбая. — І чи дійсно це квартира Саткинбая?».

А Саткинбай, розважаючи гостя, докладно розповідав про своє перебування в Німеччині, про легке й сите життя без тривог і хвилювань, про те, як він старанно удосконалювався в російській і німецькій мовах, як гітлерівська розвідка цінувала і опікала його.

Микиту Родіоновича все це мало цікавило. Він сподівався почути про особу, яка керує Саткинбаєм і повинна керувати ним, Ожогіним.

Але Саткинбай навіть побіжно не згадав про жодного із своїх місцевих, знайомих, і Ожогін упевнився в своїй попередній думці, що Саткинбай обмежений функціями звичайного зв'язківця, а про справу з ним говоритиме хтось інший.

Час минав непомітно. Саткинбай подивився на годинник, вибачився і сказав Микиті Родіоновичу, що залишить його на кілька хвилин.

Господар зник у будинку і повернувся хвилин через десять. Розмова і чаювання відновилися.

— Хто цей шофер? — поцікавився Микита Родіонович.

— А що?

— Він мені показався дивним і дуже похмурим.

— Абдукарим завжди такий, і ви можете не дивуватись. Я з ним познайомився у прифронтовій смузі: він був у полоні в німців. Це ж його будинок. Він живе з старою матір'ю. І мене у себе влаштував. Він хороша людина, вміє мовчати, але от, здається, хоче зробити дурницю…

— Яку? — поцікавився Ожогін.

— Одружитися надумав. Наречена вже є. Я його відмовляю, але не допомагає. Мати на його боці: вона стара, і їй вигідно мати в домі молоду хазяйку…

За весь вечір Саткинбай так і не сказав нічого істотного.

— Власне, навіщо ви мене сюди запросили? — поцікавився Микита Родіонович.

— Так треба, — пояснив Саткинбай. — Я маю доручення показати вам цей будинок. Не виключено, що вам доведеться бувати тут не раз.

Нарешті розмова закінчилась. Саткинбай призначив день, місце і час для нової зустрічі і