Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев
— Ех, і розбагатіє незабаром наша республіка! Хоч вона й зараз не бідна, — говорив Шарафов. — Усе в нас є: машини, метал, текстиль, вугілля, нафта, газ — усе… Я вже не кажу про бавовну, по бавовні ми були й будемо на першому місці… — Він на хвилину замовк, ніби збираючись з думками, і продовжував: — Приховувати нічого: в роки війни важкувато було. І зараз ще не зовсім легко, але вже починаємо розгортатися вшир і вглиб. Краще над усе переконувати прикладами й фактами, словами тепер нікого не здивуєш… Он, подивіться туди, — Шарафов показав уперед. — Колгоспна агрономічна лабораторія. Кілька днів тому відкрили. Ще недавно колгоспники могли тільки мріяти про це. — Він зменшив швидкість машини, вдивляючись у світлий будинок, оточений клумбами яскравих квітів, а потім заговорив знову: — І це ж не тільки у нас справа йде на піднесення. Послухайте, що кажуть товариші, які побували на правах гостей у країнах народної демократії. Серце радіє! Наші друзі так зміцніли, що за короткий строк обігнали багатьох західних сусідів. Ось що значить перевага суспільного ладу!
Машина в'їхала у місто. Прощаючись, майор попередив Ожогіна:
— Постарайтеся прийти до Раджимі хвилин на десять раніше.
Микита Родіонович перевів стрілку годинника на десять хвилин уперед.
Ринок… водопровідна колонка… три тополі… розвалений дувал… Усе на місці. Перукарня відчинена. Її Микита Родіонович побачив ще здалеку.
Двері в кімнату Раджимі він потягнув до себе, і вони подалися.
Не встиг Микита Родіонович зробити й кроку по кімнаті, як скрипнули другі двері і з перукарні виглянула голова Раджимі.
— Ага! Ви вже тут? Рано.
— Рівно шість. — І Ожогін показав на годинник.
— Виходить, мій відстає або ваш поспішає. Прошу пробачити: я трохи затримаюсь, у мене клієнт.
Голова зникла. Двері знову рипнули і зачинилися. Ожогін залишився сам.
Оглянути кімнату відразу Микита Родіонович не наважився. До того ж він пам'ятав слова майора про допомогу капітана Кедрова.
Микита Родіонович обмежився тим, що, сидячи на стільці, намагався визначити, що з обстановки треба оглянути. В першу чергу шухляду стола, потім шафу для посуду, ліжко. Більше нічого в кімнаті не було. Може, шухляду стола висунути зараз? Це неважко, варто лише трохи підняти скатертину. Ні, не можна: найменша помилка може видати його з головою і зіпсувати всю справу. Він сунув руку під стіл і спробував визначити розміри шухляди. Це йому вдалося. Вона була невелика.
«Мабуть, огляд доведеться відкласти до більш зручного випадку, — вирішив Микита Родіонович, — хоч майор квапить».
За дверима, в перукарні, почувся шум голосів. Потім шум посилився, залунали крики, лайка. Задзвеніло розбите скло, почалася метушня. Потім настала тиша. Микита Родіонович вловив кроки, які наближалися до дверей.
Цікавість настільки заволоділа Ожогіним, що він не втримався, встав з стільця і відчинив двері в перукарню.
Перед ним стояв невисокий на зріст ще молодий чоловік, у приношеному парусиновому костюмі.
— Ви Ожогін? — тихо спитав він.
— Так, — відповів Микита Родіонович, трохи розгубившись.
— Я капітан Кедров.
— Що тут трапилось?
— Нічого особливого, — відповів Кедров, замикаючи зсередини двері, що вели на вулицю. — Все дуже вдало і вчасно. Давайте приступимо до справи.
І хоч Микита Родіонович ще нічого не зрозумів і не знав, куди подівся Раджимі, але, пам'ятаючи вказівки Шарафова, разом з Кедровим почав оглядати квартиру.
Огляд перукарні зайняв усього кілька хвилин і нічого не дав. Перейшли у другу кімнату. В шухляді стола лежав чистий папір для письма, в шафі був тільки посуд. У матраці і під ним теж нічого не виявили.
Капітан Кедров зупинився посеред кімнати і, тихо посвистуючи, оглянув стелю, стіни.
— Так, так… — замислено промовив він і подивився на килим.
Стоптаний, місцями дуже витертий і порваний, він вкривав майже всю долівку кімнати.
Читаючи думки капітана, Микита Родіонович взяв килим за край і трохи підняв. Посипалась пилюка. Кедров зійшов з килима. Микита Родіонович трохи підняв другий край і показав на дерев'яні підйомні двері.
— От! — промовив капітан і почухав за вухом. Двері піддалися без особливих зусиль. Відкрився отвір у погреб.
Кедров вийняв кишеньковий ліхтарик і посвітив у отвір. Потім передав ліхтарик Ожогіну.
— Посвітіть мені, я спущуся, — сказав капітан і легко стрибнув униз.
Микита Родіонович світив, а Кедров старанно оглядав погреб. Нарешті він промовив:
— Щось знайшов… Ану, дайте світло ближче. — Він підійшов до отвору, тримаючи в руках невелику бляшану коробку з-під цукерок. — Що ж тут може бути?
Кришка коробки відкрилася легко. В коробці лежали фотоапарат «лейка», фотоматеріали і кілька котушок плівки, обгорнутих чорним світлонепроникним папером.
Кедров подав коробку Ожогіну, котушки сховав у кишеню і виліз із погреба.
— Це, здається, цікавить майора, — сказав Кедров. — Треба запам'ятати, як усе лежить, щоб не переплутати.
Микита Родіонович уже хотів опустити двері й покласти на місце килим, але капітан заперечливо похитав головою.
— Не треба, нехай все залишиться так, як є, — сказав він. Тільки зараз Ожогін помітив, що одна щока у Кедрова виголена, а друга — ні. — Чекайте мене і нікуди не виходьте. Я повернуся швидко, до приходу господаря. Замкніться і не хвилюйтесь.
Він вийшов на подвір'я, обережно відчинив хвіртку, просунув на вулицю голову і через секунду зник.
«Добре діло — «не хвилюйтесь!» — з досадою подумав Микита Родіонович. — А якщо господар зараз повернеться?»
Ніколи час не тягнувся так нестерпно довго, ніколи, здається, так не хвилювався Микита Родіонович.
«Треба забезпечити, на всякий випадок, найбільш підходящий варіант, щоб не бути захопленим зненацька, — думав він. — Проникнути в будинок через перукарню Раджимі не зможе — двері замкнені зсередини. Отже, він пройде через подвір'я в цю, жилу, кімнату. Треба позбавити Раджимі і такої можливості хоч би на деякий час, тобто, замкнути зсередини і другі двері». Поки господар буде стукати, Микита Родіонович встигне поставити все на місце. Подібні дії можна пояснити тим, що гість побоювався сторонніх і був наляканий раптовим зникненням господаря.
Але страх Микити Родіоновича виявився даремним: капітан Кедров був відсутнім не більше сорока хвилин.
Поклавши котушки на місце і уважно, не поспішаючи, перевіривши, чи потрапили ніжки стола й ліжка у видавлені ними заглиблення в килимі, Кедров пройшов у перукарню, відчинив двері на вулицю і сів на диван.
— Зачиніть свої двері, — кинув він, — сидіть і чекайте.
Знову настала тиша. Микита Родіонович викурив дві
