Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев
— А ви хто будете?
Господар сів навпроти і, розгладжуючи рукою скатертину, відповів:
— Звуть мене Раджимі, але це нічого нікому не говорить. Коли у мене було своє ім'я, мене звали інакше. Як бачите, я знаю, хто ви, і повинен знати Сатурна й Марса. Цього, на мою думку, досить, щоб відверто і по-діловому поговорити.
Раджимі продовжував водити рукою по скатертині. Ожогін звернув увагу на те, що рука у нього дуже вузька, з тонкими довгими пальцями.
Тепер можна було краще роздивитись на зовнішність господаря. Сухе обличчя, обтягнуте жовтуватою шкірою, заштриховане сіткою дрібних зморщок; густе для його віку чорне волосся, але дуже посивіле; погляд гострий.
— Ваше минуле і минуле ваших друзів мені відоме, — продовжував Раджимі, — і повертатися до нього не варто. Ви виявили готовність виконувати обов'язки, свого часу прийняті нами всіма?
— Так.
— Дуже добре.
Раджимі говорив з дуже помітним східним акцентом, голос у нього був вкрадливий, спокійний, співучий.
У вікно, яке виходило до арика, дивилися плакучі іви. Дзюркотіння води нагадувало ніжну мелодію. Раджимі навстіж відчинив обидві стулки вікна, і до кімнати полилася приємна прохолода.
— Так буде краще, — сказав він. — Мене цікавить, де працює Алім.
Микита Родіонович назвав гідроелектростанцію.
— А який настрій в Аліма? — поцікавився Раджимі.
— Тобто? Як це розуміти?
— Ну, чи готовий він сприяти нам?
— Не сумніваюся.
— Це головне, — закивав головою Раджимі і посміхнувся. — Мене саме це цікавить. Треба доручити Аліму, щоб він зібрав повні відомості про своїх земляків, які працюють разом з ним: хто вони, звідки родом, чи брали участь у війні, чи перебували в полоні.
Микита Родіонович пояснив, що не бачився з Алімом більше місяця, але гадає, він прийме доручення і постарається його виконати. Алім працює на підприємстві з дня повернення в Узбекистан, знає всіх робітників і службовців.
Микита Родіонович поцікавився, як швидко треба побачити Аліма і передати йому доручення.
— Я розмовлятиму з ним сам, — відповів Раджимі. — Ви напишіть йому кілька слів, щоб він зрозумів, з ким має справу.
— Зараз?
— Так, зараз.
Раджимі висунув шухляду стола, вийняв кілька аркушів чистого паперу, поклав перед Ожогіним і подав йому автоматичну ручку.
Не роздумуючи, Микита Родіонович написав:
«Дорогий друже! Пред'явник цього — мій близький знайомий. Він звернеться до тебе з проханням. Зроби для нього все можливе і залежне від тебе так, як зробив би для мене. М. Р».
Раджимі пробіг очима записку.
— Він зрозуміє, що означають ці дві літери?
— Безумовно, — запевнив Микита Родіонович.
Раджимі здивувався, дізнавшись, що Грязнов перебуває в Москві. Він вважав, що Грязнов тут і може бути використаний на роботі.
— Він тут і не збирався бути, — пояснив Микита Родіонович. — Грязнов родом з Уралу.
— Вірно, я випустив це з уваги, — сказав Раджимі. — Ну що ж, обійдемось і без нього. З ним зв'яжуться інші. А про те, що стосується вас особисто, ми поговоримо при наступній зустрічі. Приходьте прямо сюди. Знайдете?
— Гадаю, що знайду.
— Над дверима у мене вивіска. Поблизу перукарень немає. Тільки проходьте через подвір'я, в майстерні можуть бути клієнти. Двері в цю кімнату я залишаю відчиненими.
Раджимі назвав дату, час зустрічі і попросив не запізнюватись.
… Вечоріло. Вузенька вулиця була безлюдною. Микита Родіонович ішов поспішаючи. Вдивляючись у сліпі стіни будинків, він запам'ятовував орієнтири, щоб знайти будинок Раджимі наступного разу. Вивіска, розвалений дувал, три тополі, водопровідна колонка, ринок — все це треба було закарбувати в пам'яті.
В повітрі висіла густа мла, сонце потьмяніло. Воно було подібне до жовто-червоного місяця, на який можна дивитися не мружачись.
Побачивши здалека машину, Ожогін прискорив кроки.
«А що, коли спробувати самому заговорити з Абдукаримом? — майнула думка. — Невже він завжди мовчить?».
Ожогін сів у машину поруч з шофером.
— Кажуть, що коли сонце при заході в хмарах, то погода зміниться? — звернувся він до Абдукарима.
Шофер мовчав.
— Як зветься вулиця, по якій ми їдемо? — трохи згодом знову спитав Микита Родіонович.
— Не знаю, — похмуро відгукнувся Абдукарим.
Повірити, що шофер таксі не знає назви вулиці, Микита Родіонович не міг. Розмова з шофером так і не вдалася.
Недалеко від дому Абдукарим висадив його.
V
Телефон Шарафова не відповів. Не відповів раз, другий, третій…
Микита Родіонович хвилювався. Наближався день нової зустрічі з Раджимі, а Шарафов був відсутнім. Саткинбай також не показувався.
Виникла думка відвідати Саткинбая на його квартирі, але це було б необачно, могло насторожити ворога. Та й чим Микита Родіонович виправдав би свій візит?
За кілька годин до зустрічі з Раджимі, у другій половині дня, у відповідь на черговий дзвінок до Шарафова в телефонній трубці почувся знайомий голос майора. Микита Родіонович полегшено зітхнув. Він рішуче відмовився від обіду, який приготувала Антоніна, і поспішив на побачення з Шарафовим.
Шарафов під'їхав сам до заздалегідь умовленого місця на «газику», посадив Микиту Родіоновича поруч з собою і запропонував поїхати за місто.
Виявляється, Раджимі був відомий майору.
— Це старий, кваліфікований провідник контрабандистів, який набив собі руку на «чорній стежці», — сказав Шарафов. — З його кличок можна скласти цілий словник мусульманських імен і прізвищ. Раджимі — виходець з Ірану, довго жив у Самарканді. До революції його батько мав мануфактурний магазин і був одночасно мусульманським священнослужителем. Раджимі неодноразово переходив кордон, супроводжуючи контрабандистів, знову з'являвся в Туркменістані, двічі судився, і відбував покарання. Але арештовувати Раджимі передчасно: треба виявити його спільників… Між іншим, Раджимі саме та особа, заради якої Саткинбай залишав вас на десять хвилин, коли ви були його гостем.
Майор замовк, вдивляючись у дорогу, що стелилася перед ними.
Мелькали високі дували, які закривали чисті узбецькі подвір'я, потопаючі в зелені, виростали і миттю зникали за поворотами дороги новобудови, пропливали бавовняні поля.
Микита Родіонович звернув увагу Шарафова на те, що машина Абдукарима ходить під різними номерними знаками. Майор знав і про це.
— Нас цікавить з певних міркувань будинок Раджимі, — сказав він. — Його треба старанно оглянути, і бажано сьогодні.
— Якщо буде можливість? — спитав Ожогін.
— Гадаю, що буде.
— Під можливістю треба розуміти те, що я залишусь у будинку Раджимі сам? — уточнив Микита Родіонович.
— Ну звичайно. А коли це трапиться, до вас на допомогу прийде мій працівник. Він назве себе капітаном Кедровим.
Більше до цієї теми не поверталися.
Від'їхавши від міста кілометрів на двадцять, Шарафов повів машину назад.
Заговорили про перспективи розвитку народного господарства республіки. Шарафов захопився. Він був у курсі будівництва колгоспної електростанції, над якою шефствував його колектив. Знав, скільки родин і з яких областей добровільно виїхали на підкорення Голодного Степу;