Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

— Що?

— Про ту вдову.

— Помиляєшся. Тут я говорю без певної адреси. Твій чоловік, Магдо, твій чоловік відпровадить мене зараз куди слід, там мої слова матимуть точну адресу, буде ясно, що кому призначено.

— Ні, ні! — Мати марно стримує сльози.

— Але твоєму чоловікові, Магдо, я мушу ще дещо пояснити. Стріляв я, справді, в житті багато, останнім разом — у своїх. Не дав себе вбити, не хотів, щоб мене вбили, повісили, не хотів цього, — то був єдиний вихід.

Чеслав, блідий і не схожий на себе, поправляє пов’язку на шиї, підступає на крок.

— Це не міняє суті справи.

— Правда, — каже Бартек, — твоя правда. — І за цю незворушність, за цю дивну згідливість Кароль ладен його зненавидіти.

— Підеш під суд. — Це сказав Чеслав, який зблід ще більше.

— Тільки через мій труп! — Петер стає між ними. — Тільки через мій труп! — І махає порожнім рукавом перед блідим обличчям Чеслава.

— Замовкни, Петере! — владно кидає Кароль.

— Не замовкну! Я… Я…

— Захищаєте його! — спалахує Чеслав. — Захищаєте його, наступника Блиска! Одному він товариш-друзяка, другому брат, комусь син, комусь коханець.

— Цить, щеня! — горлає Петер і тупотить ногами.

— Ти ж, Петере, бачив того лікаря, що не доїхав додому, — каже Чеслав, — бачив наших, порубаних бандитами Блиска, бачив…

— Хлопчисько! Шмаркач! Що ти бачив? Двічі пук-пук, велике діло, і вже герой, суддя, чорт забирай! Ми з капітаном…

— Нащо сваритись? — каже Магда спокійно, майже байдужно.

— Хто по той бік із зброєю в руках, а не з кропилом і молитовником, хто там, той ворог, смертельний ворог, навіть якщо він мій брат, а в минулому герой.

— Це навіть логічно, — зауважує Ксавера й дивиться на Бартека крижаним поглядом.

Кароль розуміє, в чому тут річ, — Ксавера має претензію до Бартека, вважає за особисту образу те, що він знищив ореол героя, яким вона його оточила, її святобливу шану, що він усе-таки не загинув, як її наречений, уланський поручник.

— Пані Ксаверо, — каже Кароль, — будьте ласкаві, заберіть маму. Мамо, ми тут повинні самі розібратись, це чоловічі справи. Магдо, будь ласка, прошу тебе.

Магда мовчки бере матір за руку.

— Пані Ксаверо, — каже Кароль, — прошу вас не виходити з дому, ні в якому разі, я дам знати в школу, сам сповіщу.

— Бартек, — шепоче мати, і голос її зривається, — Бартек, Бартек, Бартек…

Бартек випустив з руки свою руду бороду, пішов за матір’ю, обійняв її, — здавалось, вона зігнеться, зломиться під вагою цієї двічі простреленої руки, така вона була маленька і квола, — поцілував її в тім’я, в ріденьке попелясто-сиве волосся.

Кароль спостерігав цю сцену без роздратування, він уже був до неї підготований. Був готовий до різних несподіванок.

— Слухай, — звернувся він до Чеслава, — а ти, Бартеку, можеш не слухати, не до тебе мова. Отже, так. Магда думає, що я віддам його під суд, він теж так думає. Мати думає, що я буду його переховувати, і ти так думаєш.

Петер нічого не думає, він знає одне — тільки через його труп. Магда гадає, що я зроблю так, як вона думає — щоб усунути суперника, який буде вічним докором, що я боронитиму власне гніздечко, як робить усякий самець, у тім числі й чоловік, не перебивай, ви потім будете говорити; отож вона думає, що я обстоюватиму свої юридичні, а також моральні права на це гніздечко, одно слово, що я боронитиму своє особисте щастя, якого, до речі, ні в кого не віднімав підступом, отже, тим паче боронитиму його цією найпростішою і заразом несхибною зброєю.

Гніздечко плюс кар’єра — є за що боротися всіма способами, так думає Магда і наперед осуджує мене за це, причому, якби я зробив інакше, вона б теж мене осудила з тих самих причин, з тих самих мотивів, тільки вивернутих навиворіт. І це, зрештою, зрозуміло, адже Магда кохає його, не перебивай, Бартеку, вона його кохає, а оскільки він опинився в такому становищі, з якого нема і не може бути виходу, Магда засудить усе, що я зроблю, всяке моє рішення. Він, Бартек, думає, що я негайно віддам його під суд, по-перше, з почуття обов’язку, а по-друге, тому, що, не зробивши цього, я вчинив би злочин, адже між почуттям обов’язку і страхом перед порушенням закону різниця не така велика, він думає, що я віддам його під суд, як велять партійна дисципліна та совість партійця, я не погрішу проти них і водночас умию руки, мов Понтій Пілат; так вчинити мене спонукає ще й патріотизм, висока свідомість, усе те, що клекоче в тобі, Чеславе, коли ти говориш про смертельних ворогів. Ось так він думає і ненавидить мене, — не перепиняй, Бартеку, якщо я справді помиляюсь, ти заперечиш мені потім, — він мене ненавидить, і це цілком зрозуміло, в його становищі не можна не почувати ненависті до Пілатів, а що хтось не Пілат, йому невтямки; сам він, мабуть, ніколи не стояв перед вибором, і поняття «відповідальність» не набуло для нього практичного значення, йому навряд чи доводилось брати її на себе, бо завжди, майже завжди він був у становищі напівпримусу, тому все, що він вимислив, мені цілком зрозуміле. Мати думає, що я рятуватиму його всіма способами, бо він мій брат, обидва ми її сини, я був би негідником, коли б виказав брата, а вона ж, мати, породила й виховала не якогось негідника, отже, її теж можна зрозуміти. Нарешті, ти думаєш, що я захищатиму його з тих самих причин, з яких, на думку Магди, повинен був би віддати під суд, — схочу компенсувати, винагородити його за несамохіть заподіяну кривду, одруження з Магдою, довести, що я не такий підлий, безсердечний, позбавлений братніх почуттів, підступний і якийсь там ще, схочу, як ти вважаєш, не перебивай, Бартеку…

— На жаль, переб’ю.

— В чім річ?

— Може, ви з Чеславом підете в твою кімнату кінчати ці нудні розумування, а ми з Петером тут побалакаємо?

Вони вийшли, і Чеслав спитав:

— А вони не дременуть обидва?

— Ні, я певен. Бартек не такий дурний. Так от, ти вважаєш, що я, щоб не заробити репутації поганого, підлого брата, буду діяти на шкоду партії, переховувати ворога, дезертира, бандита, порушувати закон, не кажучи вже про обов’язок, так ти гадаєш і вже не тільки його, а й мене маєш за ворога. І це я теж розумію, одначе лише тобі, ні матері, ні Магді, ні навіть Бартекові, а лише тобі можу сказати, що ти помиляєшся.

— Ну от, бачиш, — з полегкістю зітхнув Чеслав,