Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— В якому напрямку треба копати канал? — спитав Баграт.

— Збереглися сліди старого річища, — почав своє пояснення Арам Акопян, — ми уважно дослідили його. Мечі і здається, що залишилось небагато зробити для того, щоб продовжити старе річище.

— Якщо це справді, так, то чого ж ми стоїмо, товариші? Ходімо! — сказав хтось збуджено.

Баграт мобілізував колгоспників на копання каналу. По селу швидко полетіли чутки:

— Вода, вода!..

Ніби ліс з коріння зірвався — забігали всі: старі й малі, чоловіки й жінки. Схопивши лопати, кирки, ломи, кинулись на схил Далі-Дагу, по якому проходило колись річище Великого джерела царя Сардура, та сама «таємнича стежка», колишнє значення якої розгадали Арам Акопян і Армен.

З’явились тракторні плуги. Незабаром вони були вже на схилі гори, там, де нещодавно стояв вішап — «бог води», і поповзли звідти, вгризаючись у землю, вниз, до полів колгоспу. За плугами йшли колгоспники і лопатами та кирками поглиблювали річище стародавнього каналу.

Світало. Асмік, прокинувшись, відчула, що серце в неї не щемить, як учора, їй було так легко і радісно! Вона скинула ковдру, скочила з ліжка і швидко вляглась. Їй хотілось піти до Камо, але так рано йти самій їй здавалось незручним.

Асмік побігла до Грикора:

— Ходімо до Камо!

Їх зустріла мати Камо і, приклавши палець до губів, сказала:

— Тс-с! Він спить.

— Ну-ну, хай спить, йому це треба, — відповів Грикор. — А ми, Асмік, вернемося поки що до нас.

Услід за ними до Грикора прийшли Армен і Сето.

— Зайдем до Камо? — спитав Армен.

— Ні, він спить, не треба його турбувати.

— Добре, хай відпочиває. Підемо самі. Ось лише Артуша треба взяти, він хотів неодмінно піти з нами.

І вони пішли до Артуша.

— Ти куди, синку? — крикнула мати навздогін Грикорові.

— Ми… збирати гілки, — змушений був збрехати Грикор.

Він боявся, що після всього того, що сталося вчора, мати не пустить його до Чорних скель.

Всі радісно рушили вперед, і перед ними знову постала знайома картина: обпалені сонцем, знеможені від спраги поля і долини.

Колгоспники напружено працювали, поглиблюючи річище каналу. Широкою чорною стрічкою простягся він, спускаючись по схилах Далі-Дагу до спраглих посівів. І все це зробили колгоспники за одну ніч!

Голова колгоспу Баграт втратив свою холоднокровність. Він гарячився:

— Ну-ну, мої любенькі, працюйте по-військовому! Завдання таке — по чотири кубометри на людину. Виконав — доповідай. По-бойовому!.. Сьогодні, що б не було, проведемо воду: будівельна бригада всю ніч на Чорних скелях працювала.

Ніби у відповідь на ці слова, з боку Чорних скель почулись один за одним кілька вибухів. Хмари диму й пилу вирвались із печери.

— Ми запізнились! Вони випередили нас! — засмучено промовив Армен. — Ходімо швидше!..

І вони побігли.

Ось і Чорні скелі. Стародавній дуб стоїть, з низу до гори обпалений, стовбур його розколовся, гілки позвисали — поламані, обвуглені. Мідний глечик, винуватець загибелі дуба, лежав у корінні дерева, почорнілий і сплющений.

На вершині Чорних скель з’явились люди, і хтось із них крикнув униз:

— Грикоре, це ти? Що, зміна прийшла?

— Так, прийшла. Залиште там ломи, спускайтеся.

Будівельна бригада, що працювала в печері, спустилася в ущелину. На зміну їм піднялись на гору наші хлоп’ята.

Важко змахуючи крилами, знялися з вершини скелі орли й закружляли над головами хлопців. Десь тут, у печерах, були їхні гнізда, і орли готувались до захисту своїх пташенят.

Але хлоп’ятам було не до орлів. Вони увійшли в печеру. В ній було темно і волого. Вузький вхід поступово розширювався. Стіни й низ були вологі і покриті слизом. Звідкись, нібито з-під землі, чути було глухі звуки. Що далі йшли хлоп’ята, то звуки ці ставали чутніші.

Хлопці підійшли до вузької чорної щілини — проходу в одній із стін.

Артуш засвітив ліхтар, але сильний холодний струмінь повітря, що дихнуло з щілини, вмить загасив його. Довелось пробиратися навпомацки, повзком, весь час кудись вгору. Однак шлях був уже знайомий. За цим проходом була друга печера, де хлопці організували перші вибухи. Слідом за ними сюди приходила і будівельна бригада. Тут вона залишила ломи.

— Адже вода, коли ми її звільнимо, рине в прохід, яким ми щойно прийшли… Виходить, вона відріже нам шлях і ми залишимось у цій печері, — в роздумі сказав Армен. — Треба вихід розширити.

Хлопці знову засвітили ліхтарі, знайшли ломи і оглянули прохід. Чорні скелі в глибині своїй були складені не з граніту, а з м’яких гірських порід, і зараз хлопці ломами легко збільшували вузьку щілину до ширини звичайних дверей, потім вони пройшли в той куток печери, де минулого разу ними було зроблено в скелі виїмку, схожу на ванну. Тепер, після того, як тут побувала будівельна бригада, виїмка стала набагато ширшою і глибшою, під цією «ванною» вже було чутно, як вирувала, хлюпала, кипіла вода.

— А може, й справді там казан з грішниками? — сміючись, сказав Грикор. — Чого доброго, ще впіймаємо душу кума Мукела і віднесемо в подарунок дідові.

— Брр… — здригнулась Асмік. Вона ніяк не могла позбутися почуття страху. Дівчинка боязко притиснулась до Армена.

Найхоробрішими були Сето і Грикор.

— Не бійтесь, — заспокоював товаришів Грикор. — Це вода,