Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Хлопці вскочили в печеру. Розкинувшись навзнак на великій кам’яній плиті, лежав Камо. Він був непритомний.

— Ай-ай-ай! Скоріш винесемо його звідси! — крикнув майстер Єгор.

Ашот Гаспарян з Грикором підняли хлопця і винесли на повітря. На скроні синів кружечок — не більший за ґудзик.

Камо, здавалось, не дихав.

Нашвидкуруч були змайстровані ноші з уцілілих гілок дуба, і хлопця понесли в село.

Камо принесли додому. Мати хлопчика, побачивши ноші, знепритомніла. Звідусюди зібрались сусідки. Дали знати Араму Акопяну і Баграту. Вкрай стурбований, кинувши всі свої справи, прибіг Баграт. Незабаром прийшов і Арам Акопян.

Завжди стриманий, Баграт дуже хвилювався. Він швидко підійшов до нош, підняв Камо і переніс його на тахту.

— Вийдіть-но всі звідси! — наказав він. — Залишиться лише Арам Акопян та ось ти, тітко Анаїд, і Шушан хай допоможе нам. Тітко Анаїд, відчини вікна! Ширше!.. Так… Дай води… Сето, побіжи в правління, принеси аптечку. Живо!

Ашоте, допоможи Араму… Араме, ти зумієш викликати у нього дихання?

Арам Акопян, мовчки кивнувши головою і знявши піджак, закачав рукава сорочки:

— Якби я був з ними, цього не сталося б. Камо мене послухав би…

Прибіг Сето з дорожньою аптечкою. Кімната сповнилась їдким запахом нашатирю.

Увійшов дід Асатур — його не змогли втримати. Борода у діда була скуйовджена, одяг пошарпаний. Жалісним, тремтячим голосом він почав умовляти вчителя:

— Арам-джан, жити тобі щасливо! Заради всього, що тобі найдорожче, подзвони в Єреван, дай знати по радіо, нехай приїдуть лікарі, вчені, врятують мого внука!..

— Заспокойся, дідусю!

— Тисячу дам, мільйон дам… Покличте професора, врятуйте мого внука!..

— Лікар і в нас є, тільки він зараз у район поїхав, незабаром повернеться. Ми й без нього впораємось. Ти в науку віриш? — сказав учитель.

— Вірю, як не вірити, вірю…

— Ну от і потерпи, коли віриш… Ну, не заважай! Живий твій онук і жити буде. Він тільки втратив свідомість — можливо, від запаху амоналу чи вибухом контузило.

— Не бійся, людина, втративши свідомість, може і по двадцять годин бути непритомною.

Надворі Сето й Армен заспокоювали Асмік. Вона схлипувала і витирала хустинкою сльози, що час од часу знову набігали на очі. Від сліз у неї підпухли і почервоніли очі.

Біля воріт Грикор вичитував рахівникові Месропу:

— Ти що це там затіваєш? Чортзна-що плетеш?.. — кричав він. — Яке пекло, які чорти?.. Вода біжить, розумієш?.. Вирує, шумить! Завтра піду, приведу її в село. Тобі й краплини не дам — здихай від спраги… З хлопцем лихо скоїлось через його ж необережність, а ти тут нашіптуєш: «Чорти покарали»… Досить тобі, нарешті, людей морочити!

Грикор так обурився, що втратив почуття міри у своїх висловах.

Хто сказав, що не вода? Чого ти галасуєш, Грикор-джан?.. розгублено мимрив Месроп, оглядаючись, чи ніхто не чує, як його лають.

У цей час на подвір’я ввійшов, опустивши голову, зеленоокий хлопчик з блідим, стурбованим лицем. Це був заздрісник Артуш.

Хлопчики мовчали. Тепер, коли сталося нещастя з Камо, їм особливо неприємно було бачити цього давнього недруга їхнього товариша.

— Ну, а ти чого слину розпустив?.. — їдко спитав Грикор. — Ти чого жалібника розігруєш?

Артуш підвів на Грикора очі, сповнені непідробленого горя, і Грикор зрозумів, що дуже образив його своїми словами.

— Не сердься на мене! — сказав Артуш. Голос у нього був глухий, несміливий. — Заради нього пробачте!

На очах у Артуша з’явилися сльози.

— Гаразд, — потиснув Артушеві руку Армен на знак примирення. — Тільки зараз не до того, треба йти… Ти, Сето, побудь з Асмік, — сказав він.

Нарешті зусилля Арама Акопяна, що клопотався біля хворого, щасливо закінчилися.

Бліде обличчя вчителя раптом спалахнуло, очі засяяли радістю.

— Живий? — запитав Баграт.

— Живий!

Ця звістка миттю перенеслась у двір. Звідти залунав голос Асмік:

— Пустіть, пустіть мене до Камо!..

Але Баграт посварився на неї з вікна:

— Ну-ну, так я тебе й пустив!.. Анархія — додав він, але зовсім добродушно, і посміхнувся.

Всі з полегшенням зітхнули.

Грикор стояв осторонь, обливаючись слізьми, але не міг навіть зараз утриматись від жарту:

— Я вже знаю; Камо лише вдає мертвого, щоб його ще більше полюбили!..

Всі засміялись, але не тому, що їм сподобайся жарт Грикора, а просто з радощів.

Незважаючи на заборону, Асмік вбігла до кімнати.

Зустрівши здивований погляд Камо, який ще не опам’ятався, вона зупинилась, повернулась, припала до грудей Баграта і розплакалась.

— Заспокойся, доню, все гаразд, усе минуло, — говорив Баграт, ласкаво погладжуючи шовкове каштанове волосся дівчинки. Але він і сам не був спокійним і ледь стримував радісне хвилювання. що охопило його.

З сусідньої кімнати вийшла мати Камо, опустилась на коліна і, припавши до ніг сина, заплакала. Це були сльози не горя, а того безмежного щастя, яким може бути сповнене лише серце матері.

А Камо тупо дивився на всіх великими-превеликими очима і нічого не розумів…

— Ожило, ожило моє левеня! — схвильовано говорив дід Асатур і, знявши руки до неба, мимрив щось незрозуміле. — Тю, що це я кажу! — раптом схаменувся дід. — В руках небесних сил нічого більше не залишилось.

— Ти чого це засумував, дідусю? — ласкаво запитав його Арам Акопян. — Бачиш, все добре, живий твій онук.

— Га?.. — опам’ятався старий і, ніби розв’язавши якесь складне завдання