На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов
На блідому, змученому обличчі Мехті з'явилася ледве помітна посмішка. Він задумано йшов вузенькою гірською стежиною…
— Я стомився… — раптом кволо промовив Вася.
Мехті здригнувся і звелів єфрейторові зупинитись. Вони обережно опустили Васю на молоду, вологу від роси траву.
— Я піду пошукаю де-небудь води, — сказав Еріх. Він узяв фляги — свою і товаришеву.
— Не барися! — попередив його Ганс.
Еріх пішов. А Ганс, примостившись трохи поодаль, дивився на Мехті й Васю і дивувався в душі з того, як зуміли ці двоє людей перемогти в єдиноборстві два десятки німецьких солдатів. Він пригадав, як вони спускалися на мотоциклі по крутому схилу, як тікали від сліпучого променя прожектора.
Ганс не розумів, про що говорить Мехті з Васею, з їхньої розмови він лише збагнув, що обидва вони — росіяни.
Коли Мехті повертався в бік Ганса, той якось винувато, співчутливо посміхався до нього.
Вася лежав з відкритими очима. Наче крізь тонкий, прозорий серпанок бачив він верховіття сосен, що впиралися в небо. До його зраненого, змарнілого обличчя, на якому запеклася кров, прилип пісок. А великі блакитні очі світилися жагою життя.
— Навіщо ти гримнув на мене там?.. — з докором сказав Вася. Він насилу вимовляв слова.
— Де, Васю?
— Там, біля ями… Коли ми йшли в Трієст…
«Він ніяк не може забути Анжеліки!» з сумовитим здивуванням подумав Мехті. А вголос сказав:
— Так треба було, Васю…
Вася поглянув на нього з таким докором, що Мехті не витримав:
— Прости мені, Васю.
— Коли ти на мене гримнув… я зрозумів… що вона там… — Вася замовк, потім спитав: — Як ти казав?.. «І в орла і в орлиці — вдача орлина»?.. — І знову замовк.
«Васю, Васю!» серцем гукав Мехті, а Вася все відходив од нього, відходив далеко-далеко, і його не можна було зупинити…
— Васю, послухай, — сказав Мехті, — я знаю: вона ж тебе любила…
Вася прислухався до слів Мехті, лице його ставало дедалі серйознішим, задумливішим.
Хмари на сході раптом розірвалися, і сонячне проміння бризнуло на галявину, ковзнуло по молодій траві, осяяло на ній тисячі крапель роси і яскраво освітило Васю.
Мехті завмер на мить і раптом відчайдушно крикнув:
— Васю!
Гори й ліси обізвалися печальною луною. Вася мовчав. Очі його були відкриті; потріскані губи трохи розтулилися, наче Вася хотів сказати щось дуже важливе, що збагнув тільки тепер…
У незручній позі — навпочіпки, витягнувши шию, стараючись не дихати, — сидів Мехті біля Васі. Над бровами в нього застигли краплі холодного поту.
Дивитися на нього — скривавленого, в подертому одязі, з мокрим, лискучим волоссям, що розсипалося по лобі, — було страшно. Ганс чекав, що ось він зараз підведеться і, гнівний, знавіснілий, кинеться на Ганса, підімне його під себе. Адже цього юнака вбили однополчани Ганса.
Підійшов Еріх з флягою води в руках. Мехті, не відриваючи погляду від Васі, почав повільно підводитися з землі. Розгублений Еріх хотів йому допомогти, але Мехті відштовхнув його. Фляга з глухим стуком упала на землю.
— Нема Васі, — прошепотів Мехті, ніби звертаючись до самого себе.
Він опустився на одне коліно, бережно обняв Васю однією рукою за плечі, а другою трохи вище колін і заточуючись випростався на весь зріст.
Еріх і Ганс підійшли до нього допомогти.
— Облиште! — сказав Мехті. І великими кроками, похитуючись, він пішов стежкою вперед. Ганс і Еріх нерішуче потупцювали на місці і попленталися слідом. Стежку перетинав бистрий струмок. Мехті перейшов його вбрід і, не дивлячись під ноги, рушив далі.
Ганс і Еріх ішли поруч з ним, обабіч.
Це була незвичайна процесія: беззбройний, зранений партизан, який ніс на руках тіло друга, і шанобливо ескортуючі його два ворожих солдати.
А день розгорявся дедалі яскравіше. Молодо зеленіла трава, щебетали пташки.
Мехті нічого не бачив і не чув.
Німці не насмілювалися запропонувати свою допомогу, хоча розуміли, що Мехті ледве тримався на ногах.
Неждано з-за повороту назустріч їм вигулькнули селянські дівчата — вони йшли одна за одною з кошиками й глечиками. Це були ті самі дівчата, які приносили колись партизанам останні крихти селянських запасів.
Попереду ступала висока, струнка дівчина з великою родимкою над губою. Побачивши німецьких солдатів і Мехті з Васею на руках, селянки злякано зупинилися. Дівчина з родимкою пізнала Мехті й Васю. Вона бачила обох у штабі бригади, а Вася кілька разів ночував у їхньому селі.
Мехті уже підійшов до селянок. Дівчина вагалася якусь мить, потім знаком покликала до себе подруг. Молоді селянки зупинили Мехті й узяли з його рук Васю.
Вони зробили це так владно й так ніжно, що Мехті не перечив — він покірно розняв руки, поглянув довкола бездумними невидячими очима і побрів услід за дівчатами. Мехті був у напівзабутті, і хоча йому тепер легше було йти, він ішов, як і раніше, заточуючись, спотикаючись… Цей стан, схожий на сон, тривав довго. Попереду рябіли плаття дівчат, легко погойдувалося на їхніх руках тіло Васі, поруч ішли Ганс і Еріх…
На околиці села їх зустрів натовп селян. Дівчата передали Васю селянам.
І знову Мехті похитуючись брів дорогою, а попереду колихалося тіло Васі: його несли вже не дівчата, а селянські парубки-верховинці, одні — в черевиках і грубих шерстяних шкарпетках, інші — в чобітках з нефарбованої шкіри.
У другому селищі,
