На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

Вийшовши на вулицю, Мехті озирнувся і пішов по віа Фортуна. Незабаром він побачив зруйнований будинок, огороджений високим парканом. Це був той самий «комбінат», що його він разом з Васею недавно висадив у повітря. На паркані висіли афіші з зображенням напівголих жінок, клапті оголошень.

«Так… Через два будинки буде той, де ховається Карранті», відзначив Мехті.

І ось, нарешті, будинок, який так довго розшукували партизани. Темно, тихо… І здається, ніби будинок висічений з велетенського цілого каменю. Мехті підійшов до масивних дверей під'їзду. Кнопка дзвінка повинна бути зліва. Він намацав її. Треба дати три коротких і один протяжний дзвінок. Мехті рішуче натиснув на кнопку. Зараз він боявся тільки одного: а що як Карранті нема дома. Але ж і з німцями Карранті не міг бути, йому не можна було розкривати ту роль, яку він відігравав у наступній операції. Партизани це розуміли.

За дверима почулися легкі кроки, клацнув замок, і в дверях показалося обличчя покоївки Анни. Покоївка хотіла була спитати незнайомого, що йому потрібно, та Мехті не дав їй опам'ятатися. Він затис покоївці рота і ввійшов усередину. Все інше було справою кількох секунд; Мехті зв'язав покоївці руки й ноги, запхнув їй у рот кляп, прив'язав її до поручнів сходів і, зачинивши двері, пішов нагору. Повільно, дуже обережно, тримаючи напоготові пістолет, ступав Мехті по коридору. На цей раз не можна було дозволити американцеві випередити себе…

… У вітальні гула радіола, світло кришталевої люстри пломеніло у двох великих дзеркалах. Насвистуючи американську військову пісеньку «Посміхайтесь», Карранті укладав в автоматичний програвач радіоли недавно одержані з Америки пластинки. Першою він пустив пластинку з «буггі-вуггі», задоволений, підвів від радіоли гладенько причесану голову й завмер на місці.

Ліворуч від радіоли було вбудоване в стіну велике, облямоване витієватою рамою дзеркало, і звідти дивилася на Карранті людина в німецькій формі. Погляд її чорних очей був рішучий і нещадний.

Карранті був так приголомшений, що не одразу навіть повернувся до людини, яка стояла за його спиною. Кілька секунд вони дивилися один на одного в дзеркало. Потім тонкі губи Карранті скривилися, рука простяглася до тумбочки, на якій лежав пістолет, і зависла в повітрі: Карранті згадав, що Михайло стріляв несхибно.

Мідна труба джазу взяла пронизливо високу ноту й довго тягла її в той час, як барабан вигупував шалені такти.

Карранті обернувся до Мехті, жалюгідна посмішка розповзлася по його обличчю.

— Ти… ти не повинен убивати мене, Михайле!.. Я тобі розповім зараз усе…

— Ні, Карранті, — покрутив головою Мехті. — Нам нема про що говорити з вами. Все ясно. Ви прикидалися другом. І ви зрадили нас. Я думав, що ви зустрінете смерть більш мужньо.

Він повільно ступав до Карранті, а той відходив і притиснувся до радіоли. Струмочки поту текли по його щоках, він був блідий, але намагався не показувати свого страху.

— Але я… я американець! — вигукнув він.

— Цього я не знаю, — сухо відповів Мехті.

Не відриваючи очей від Мехті, який повільно насувався на нього, Карранті гарячково шарив рукою по тумбочці, але пістолета не знаходив.

— Слухай, Михайле, я… я… зібрав мільйон… цілий мільйон!.. Це безглуздо… безглуздо…

Мехті підійшов до нього зовсім близько, і в його очах, які стільки бачили за останній час і трагічного, і високого, і мерзенного, Чарлз Беннет прочитав свій смертний вирок.

Він стояв, озираючись, наче зацькований звір, і раптом з диким, нелюдським криком рвонувся з місця і стрибнув на Мехті. Мехті, який намагався уникнути зайвого шуму, на це тільки й чекав. Один за одним глухо пролунали два постріли. Мехті розстріляв ворога в упор.

Беннет упав на Мехті, почав повільно сповзати вниз, повалився, скорчившись біля його ніг. Кулі влучили йому в груди й живіт.

Мехті перевернув ворога ногою, поглянув на його лице. Беннет лежав у калюжі крові, але був ще живий. Це були останні секунди життя — від двох таких пострілів помирають навіть люди «з залізними тросами замість нервів». У кімнаті чути було звуки «буггі-вуггі»; з радіоли лунали верещання, свист, тріск; гугняво реготав саксофон.

Мехті обернувся й пішов.

А джаз і далі шаленів, і під його музику помирав Чарлз Беннет. Він на мить опритомнів. «Так, — думав ^Беннет. — Я нічого не міг вдіяти з ним! Він повинен був прийти… Все одно, рано чи пізно, він повинен був прийти! Ось він і прийшов… І все сталося так просто й безглуздо».

Беннет відчував, що Михайло сильніший за нього, а в чому його сила — так і не міг збагнути.

Він почав кричати, кликати на допомогу, але через тріскотню джазу голосу його не було чути. Пробував підвестися — не міг. «Швидше б закінчувалася ця музика, — беззвучно шепотів він. — Може, ще прийде Анна? Може, мене врятують? Швидше б закінчувалася ця музика!»

Та музика не закінчувалась, пластинки автоматично замінювалися одна одною, в програвачі радіоли ще залишалося десять незіграних пластинок. Ніколи не думав Беннет, що помиратиме під таку музику. І коли він зрозумів, що надходить кінець, в його свідомості, наче на екрані, пройшло все його життя: Ніцца, лінчування негра, ніж у спину Михайла, повішена Марта Кобиль, закатована Анжеліка, пристрелений Мазеллі, долари, молодий американець, що розвиває на своєму авто карколомну швидкість, голос Стоуна, голос шістдесяти сімей Уолл-стріту!.. Кадри мерехтіли в супроводі джазу, що несамовито верещав, стогнав, іржав, і Чарлзу Беннету раптом стало прикро, що він помирає, а ця музика залишається.

… Мундир Мехті був весь у крові. Та Мехті не звертав на це уваги. Він спустився сходами, затримався біля зв'язаної Анни. Задихаючись у муках, вона вся позеленіла.

Мехті вийняв з її рота кляп.

— Що там робиться? — спитала на смерть перелякана покоївка.

— Хіба ви не чуєте? — стомлено посміхнувся Мехті. — Грає музика… — І знову заткнув її рота кляпом.

Анна з жахом дивилася, як він