На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

У Дюеза був фотоапарат. Він непомітно сфотографував Мехті за роботою і подарував йому фото. Подарував він фото й високій дівчині з родимкою над верхньою губою; вона жила в цьому селі й частенько заходила в садок, щоб мовчки, крадькома поглянути на славетного партизана з лагідними темними очима.

На фотографії Мехті сидів, трохи відкинувшись назад, з пензлем у руці, і дивився на полотно; до стегна його щільно прилягала кобура з улюбленим пістолетом; по даху ходив вартовий. Озброєний партизан, що займається на дозвіллі живописом, — це само по собі могло стати темою для хвилюючої картини.

Коли Дюез заводив розмову з Мехті, той відповідав коротко; Мехті подобався смаглявий корсіканець з його пристрасною, всепоглинаючою вірою в справедливість «великої вендети».

… У хатині прочинилося вікно.

— Мехті! Усі, хто там є, сюди! — схвильовано крикнув з вікна Сергій Миколайович.

Таким схвильованим його бачили рідко. Партизани, які були в садку, у тривозі побігли до хатини. Мехті вскочив до кімнати і завмер на порозі.

У побіленій горниці була встановлена потужна рація, нещодавно захоплена в німців. Обслуговувала її Лідія Планічка; і не тільки тому, що в неї виявились деякі знання в цій галузі, просто жінка могла тепер виконувати лише «спокійні» обов'язки при штабі.

Зараз вона була біля рації з дитиною на руках. Довкола сиділи й стояли кілька командирів загонів, Ферреро.

Сергій Миколайович приклав палець до губів. Здалека тихо, але досить виразно чути було позивні Москви.

У Мехті тенькнуло серце; він обережно притулився до одвірка.

Пролунав спокійний, дужий голос диктора: «Наказ Верховного Головнокомандуючого…»

У наказі говорилося про те, що радянські війська перейшли державний кордон і з боями вступили на територію Румунії й Чехословаччини. На відзначення здобутої перемоги Головнокомандуючий наказав дати в Москві артилерійський салют із двохсот сорока гармат…

Що після цього почало творитися в горниці! Ферреро цілував Сергія Миколайовича, Дюез танцював, Мехті обняв когось із партизанів. Планічка простягла вперед дитя, ніби для того, щоб і воно почуло голос.

… У Москві гримів салют, і його зірниці освітлювали чехословацькі и угорські міста, доки Марселя, лондонський Іст-Енд, турінські заводи, плоскогір'я Корсіки й загублене в горах селище Гранік.

Москва сповіщала світу про наближення перемоги; і всі прислухалися до її голосу.

Потім Мехті лежав у садку, в гамаку, зробленому з шинелі.

На табуретці поруч з ним сидів, стругаючи паличку, Сергій Миколайович.

— Тепер скоро, вже зовсім скоро, правда, Сергію Миколайовичу? — ледь чутно спитав Мехті.

— Тепер уже скоро, — не дивлячись на нього, сказав полковник. Він відкинув паличку, підняв голову: — Ти знаєш, Мехті, у мене весь час перед очима один куточок Москви: Охотний ряд, Олександрійський сад, Манеж… На розі натовп милується салютом. У натовпі Таня й Петрик… Петро ж тепер, мабуть, уже вищий за матір!

— А мені весь час здається, Сергію Миколайовичу, що варто вийти з цього натовпу, пройти Красну площу, і за нею — ну, за два кроки від Василія Блаженного, — починаються вже вулиці Баку…

Полковника викликав до себе командир бригади, потім до нього покликали й Мехті.

Штаб одержав два дуже важливі повідомлення. Перше обрадувало всіх, друге примусило замислитись.

— Ти мав рацію, — сказав полковник, коли прийшов Мехті. — Місцезнаходження Карранті уточнене.

— Віа Фортуна? — схвильовано спитав Мехті.

— Так, і в нас тепер є точна адреса.

— Сергію Миколайовичу, товаришу Ферреро! — Мехті не знаходив собі місця від хвилювання. — Пошліть мене в Трієст!

— Зажди-но, Мехті, зажди; справа значно складніша, ніж ти думаєш.

Та Мехті нічого не хотів слухати.

— Ви не думайте, що в мені говорить почуття помсти! Ні, я хочу убезпечити нашу бригаду від ворога, який надто багато знає про нас і надто заважає нам.

— Все це правильно, — перебив його Ферреро, — та справа в тому, що в нас є й інші, важливіші відомості.

— Я можу про них знати? — спитав Мехті.

— Йдеться про те — жити чи загинути нашій бригаді. Бачиш, Мехті, ці два німці, що перейшли до нас, виявляється, сказали правду. І старик-священик недаремно говорив тобі про скупчення німців у Трієсті. Завтра під прикриттям ночі гірськострілецька дивізія націстів під командуванням полковника Гульбаха піде в гори. Вони вирішили спалювати села, розстрілювати населення, прочісувати ліси…

— У них це називається створювати мертву зону, — сказав Мехті.

— Так, їхня мета утворити зону пустелі. І знищити нашу бригаду, — промовив полковник. — А нас надто мало для того, щоб ми могли боротися проти цілої дивізії озброєних до зубів фашистів. Назад дороги також нема.

— Виходить, з Карранті поки що зачекати?

— Ні в якому разі! — вигукнув Сергій Миколайович. — Є підозра, що Гульбаха таємно консультуватиме саме Карранті. — Сергій Миколайович поклав руку на плече Мехті. — Бачиш, друже мій, ми знаємо, що тобі вже не можна показуватися в Трієсті. Але план, який ми розробили з Ферреро, здатний розгадати тільки Карранті, і цей негідник може дуже нашкодити нам!

Мехті посміхнувся:

— Ви говорите зі мною так, наче я не знаю, наскільки важливо прибрати з нашої дороги Карранті!

Мехті розумів, що це найнебезпечніше з усіх доручень, які йому доводилося будь-коли виконувати. Розуміли це й усі інші. Після деякої мовчанки Ферреро запропонував:

— Почнемо обговорення нашого плану!

Через п'ять хвилин у штабі зібралися командири загонів, серед них і Анрі Дюез. Здоровань-болгарин, стисло охарактеризувавши важке становище, що створилося, надав слово Сергієві Миколайовичу, і той почав викладати свій план, завдяки якому можна перешкодити фашистам проникнути в гори.

План Сергія Миколайовича був простим і сміливим і вимагав як від кожного командира, так і від кожного бійця винахідливості, відваги, мужності. Він зводився ось до чого: двісті партизанів під