Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

в інших місцях Флориди? Мабуть, слід радше дивуватися, що наша садиба так довго залишалася незачепленою. Інші плантації, що перебували не так далеко від укріплених пунктів семінолів, уже зазнали подібних жахливих набігів. Чому ж наша плантація мала уникнути загальної долі? Одначе цю «невразливість» помітили жителі нашої плантації, і вони чомусь хибно увірували у власну безпеку.

Пояснювали це так: основні сили індіанці зосередили в інших районах, де спостерігали за пересуванням розділеної на три частини армії генерала Скотта. А оскільки наша плантація була укріпленим пунктом, то, звичайно, невеликі загони індіанців не насмілювалися напасти на неї.

Але Скотт пішов, його війська відступили у форти, на літні квартири. Зазвичай у Флориді військові дії ведуться взимку. А індіанці, для яких усі пори року рівні, були тепер вільні і могли поновити свої набіги на прикордонні плантації. Можливо, саме тому вони так довго не нападали на селище Свон.

У перші хвилини розпачу таке пояснення здалося мені цілком імовірним. Я і мої родичі просто виявилися жертвами загальної хвилі відплати з боку індіанців. Та коли я трохи прийшов до тями, мою увагу привернули інші обставини. Перш за все, чому напали саме на нашу плантацію в цьому районі? Чому спалили тільки наш будинок? Чому знищили тільки нашу сім’ю? Ці питання дуже вразили мене. Адже на річці були й інші плантації, також слабо захищені, і були інші сім’ї, які вороже ставилися до семінолів. Проте ще загадковішим було ось що: плантація Рінгольдів лежала якраз на шляху індіанських банд. Сліди свідчили: щоб досягти нашого будинку, вони обігнули її. Обидва Рінгольди – покійний батько і син – славилися як найзапекліші вороги індіанців і свідомо грубо порушували їхні права.

Чому ж тоді плантація Рінгольдів залишилася недоторканою, а наша була знищена? Ясно, що наша сім’я стала жертвою особливої, заздалегідь обдуманої помсти. У цьому не може бути жодного сумніву. Цю таємницю можна було пояснити тільки помстою.

Пауел. Невже це був він? Мій друг винен у такому варварському вчинку? Чи можливо це? Ні! Ніколи!

Незважаючи на свідчення двох негідників, незважаючи на те, що вони бачили його на власні очі, моє серце відмовлялося цьому вірити.

Які мотиви могли бути в нього для такого незвичайного вбивства? Правда, що моя мати не була прихильна до нього, та ще й виявилася невдячною. Я пам’ятав це дуже добре. І він теж міг пам’ятати. Але його шляхетний характер, що в моїй уяві втілює прекрасний героїчний ідеал… Ні, він не міг упасти так низько. Ні, ні і ще раз ні!

З іншого боку, чому ж Пауел не зачепив садибу Рінгольдів, житло Аренса Рінгольда – свого заклятого ворога, одного з чотирьох осіб, яких він присягнувся знищити? Ця обставина здавалась мені особливо неймовірною.

Рінгольд був удома, його можна було захопити під час сну Його чорні спільники навряд чи стали б чинити опір. То чому ж йому дарували життя? Чому його будинок не спалили? Нова звістка, яку я отримав у дорозі, породила нове припущення. Мені сказали, що індіанці швидко відступили через несподівану появу патруля добровольців, який здійснював об’їзд. Його увагу привернула палаюча плантація. Думали, що саме це і врятувало інші плантації, в тому числі і Рінгольдову.

Таке пояснення здавалося імовірним. Судячи зі слідів, зграя розбійників була невелика, не більше п’ятдесяти чоловік. Тому вони і відступили. Тоді знову все переверталося, і Оцеола знову в моїх очах ставав винуватцем.

Можливо, я не розумів його індіанської натури. Зрештою, може, він і був тим чудовиськом, яке скоїло стільки лиха.

Я вкотре запитував себе: що могло породити такі наслідки?

– Сестра! Вірджинія! Можливо, кохання… пристрасть…

– Індіанці! Індіанці! Індіанці!

Розділ LXXVI
Хибна тривога

Цей страшний вигук одразу урвав мої роздуми. Я вирішив, що з’явилися індіанці, і помчав уперед. Та раптом вершники кинули поводи і зупинилися. Ті, хто трохи від’їхав убік, поспішили знову приєднатися до загону. А ті, хто необачно вибився вперед, швидко поскакали назад. Саме вони і здійняли тривогу. Дехто з них усе ще продовжував кричати: «Індіанці, індіанці!».

– Індіанці? – недовірливо запитав Гікмен. – Де ви їх надибали?

– Там! – відповів один із вершників, що прискакав назад. – Он у тому гаю. Їх там повен ліс…

– Нехай мене чорти роздеруть на шматки, якщо я в це повірю! – заперечив старий мисливець, презирливо похитавши головою. – Ніколи індіанці не стануть ховатися, особливо від таких жовторотих пташенят, як ви. Їх завжди раніше почуєш, ніж побачиш.

– Та ми й чули, як вони перегукувалися один з одним.

– Ба! – вигукнув мисливець. – Ви б зовсім не те почули, якби індіанці справді були там. Ви почули б рушничні постріли. Дідько ухопив би ваших індіанців! Ви чули виск єнота або свист пересмішника. Я знав, що ви на смерть перелякаєтеся од вигляду першого-ліпшого звірка, який промайне перед вами… Стійте на місці, а я подивлюся, що там таке.

Сказавши це, Гікмен спішився і накинув вуздечку на гілку.

– Ходімо, Джиме Везерфорд, – звернувся він до одного зі своїх товаришів-мисливців. – Подивимося, кого там побачили ці слинтяї. Чи не прийняли вони пеньки за індіанців?

Молодий мисливець уже спішився. З рушницями в руках вони мовчки залізли в чагарник. Решта загону сиділи на конях і чекали. Довго чекати не довелося. Щойно мисливці зникли в заростях, як до нас долинув їхній гучний регіт. Ми осміліли і наблизилися. Там, де лунав такий сміх, навряд чи могло бути небезпечне. Незабаром ми побачили їх обох. Везерфорд нахилився і розглядав чиїсь сліди, а Гікмен указував рукою на кущі, що ходили ходуном. Ми поглянули туди і побачили стадо напівдикої рогатої худоби, яку злякала наша поява. Тварини щодуху тікали через кущі.

– Ось вам ваші індіанці! – переможно вигукнув мисливець. – Гарні дикуни! Ха-ха-ха!

Усі інші теж розсміялися, за винятком винуватців цієї хибної тривоги.

– Я знав, що тут немає ніяких індіанців, – продовжував мисливець на алігаторів. – Вони не так з’являються! Ви їх чуєте раніше, ніж бачите. І ось що я пораджу тим зеленим молодикам, які не вміють відрізнити червоношкірого від рудої корови: пропустіть досвідченіших уперед. А решта тримайтеся разом, не розбігайтеся, а то декому доведеться заснути сьогодні без чуба на голові.

Усі погодилися з розсудливою порадою Гікмена. Ми попросили старого мисливця і Везерфорда очолити загін. Решта мала не відставати і йти за ними.

Ясно, що індіанці не могли значно випередити нас. Про це можна було судити по часу, коли вони покинули садибу. З моменту мого приїзду на плантацію ми не гаяли часу дарма – на