Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

Це зізнання дуже неприємно вразило нас. Ми потерпали від спраги, а тепер виявилося, що зникла надія вгамувати її.

– Чекайте! – за мить промовив Гікмен, копнувши свою конячку каблуком у ребра. – Ще не все втрачено. Якщо вже я не можу довести вас до ставка, нас приведе туди моя розумна скотинка… Агов, стара, – звернувся він до своєї кобили, – знайди-но нам воду! Уперед!

Стиснувши колінами боки своєї «скотинки», Гікмен пустив поводи, і ми знову рушили вперед, мало сподіваючись на інстинкт мовчазної істоти.

Однак невдовзі всі зрозуміли, що коняка відчула воду. Гікмен уже оголосив про це, а він знав це так само добре, ніби вона була його собакою, що натрапила на слід оленя. Вона витягнула морду і час від часу нюхала повітря. При цьому кобила йшла прямо, наче переслідувала певну мету.

У нас уже з’явилася надія, та раптом Гікмен зупинив свою коняку. Я під’їхав до нього дізнатися, в чому річ. Він мовчав, очевидно глибоко замислившись.

– Чому ви зупинилися? – поцікавився я.

– Нам треба тут зачекати.

– Навіщо? – в один голос запитали добровольці, які під’їхали до нас.

– Їхати вперед цим шляхом небезпечно. Можливо, ці лиховоди біля колодязя. Тут немає іншої води, а їм також пити закортіло. Якщо вони почують, що ми під’їхали, то знову махнуть у кущі, і шукай вітру в полі! Ви стійте тут, а ми з Джимом прокрадемося вперед і розвідаємо, що і як. Я тепер знаю, де ставок: до нього зовсім близько.

Якщо індіанців там немає, ми одразу ж повернемося, і тоді можете вирушати на водопій.

Усі погодилися з цим мудрим планом. Мисливці спішилися і обережно пішли вперед.

Я висловив бажання піти разом з Гікменом і його товаришем. Вони не заперечували – моє лихо давало мені беззаперечне право очолити похід. Я залишив коня під наглядом і приєднався до мисливців.

Ми тихо ступали по землі, товсто устеленій м’якою хвоєю, що заглушала шум кроків. Згодом вступили у рідколісся, що дало змогу досить швидко просуватися. За десять хвилин ми були вже далеко від наших друзів. Ми намагалися не збитися з правильного шляху, та раптом таки здалося, що збилися. І саме в цю мить, на мій подив, крізь густе листя ми побачили, як удалині мерехтить вогонь. То було полум’я багаття.

Гікмен одразу розпізнав, що це багаття розвели індіанці на привалі. Спершу ми поривалися розвернутися і покликати товаришів на допомогу. Але, трохи поміркувавши, вирішили підійти якомога ближче, щоб упевнитися, чи справді то табір ворога.

Тепер ми вже не йшли, а кралися поповзом, намагаючись триматися в тіні. На галявині палав вогонь. Мисливці пам’ятали, що тут мав бути ставок. І справді, ми побачили блискучу водну гладінь. Ми підійшли дуже близько, тож тепер добре бачили всю галявину. Коні були прив’язані до дерев, а навколо багаття лежали люди. Вони не ворушилися – вбивці міцно спали.

Біля вогню в сідлі сидів чоловік. Мабуть, він не спав, хоча голова схилилася на коліна. Вогонь осявав його бронзове обличчя. Можна було б розрізнити його риси і колір обличчя, якби їх не приховали фарба і пір’я. Це обличчя здавалося малиново-червоним, три великих чорних страусових пера звисали з голови біля скронь, так що їх кінці майже торкалися його щік. Це символічне пір’я пронизало мою душу гострим болем: я знав, що це був головний убір Оцеоли. Я придивився пильніше. Кілька груп розташувалися позаду, весь відкритий простір був заповнений лежачими тілами.

Мою увагу привернула ще одна група з трьох або чотирьох осіб. Я дивився на неї зі страхом і хвилюванням. На неї падала тінь від дерев, і я не міг роздивитись облич; білі сукні свідчили, що це були жінки. Дві сиділи трохи осторонь від інших. Одна поклала голову на коліна іншій.

Сильне хвилювання охопило мене – я вже не сумнівався, що то були моя сестра і Віола.

Картину, що постала переді мною, годі навіть описати пером. Неможливо передати стан, який мене охопив. Хіба спробувати опинитися на моєму місці. За моєю спиною лежали вбиті й скалічені мати і дядько, мій рідний будинок перетворився на попіл. Перед моїми очима була сестра, вирвана з материнських обіймів, безжально викрадена дикими розбійниками, можливо, збезчещена їхнім облудним вождем! Я теж його бачив – цього брехливого, віроломного убивцю! Мене пройняла несамовита лють.

Я дивився на того, кому прагнув помститися, і з кожною хвилиною жага відплати сильнішала – більше я не міг її стримувати. Здавалося, на моїх руках надималися м’язи, кров струмувала жилами, як потік рідкого полум’я. Я майже забув, де перебуваю. Я думав лише про одне – помсту! Ворог був переді мною! Він не знав про мою присутність і, здається, спав. Він був майже поряд, на відстані пострілу моєї рушниці, варто тільки простягнути руку.

Я звів рушницю, цілячись у ділянку під страусовим пір’ям – там були очі. Мій палець був уже на гачку…

Ще хвилина – і ця людина, яка для мене колись була героєм, лежатиме в траві мертва. Та мені завадили товариші. Гікмен хутко схопився широкою долонею за ніпель, а Везерфорд – за дуло. Я не міг вистрілити.

Спершу я скипів, але згодом зрозумів, що вони мають рацію. Старий мисливець, нахилившись до мого вуха, прошепотів:

– Рано, Джордже, рано! Заради власного ж життя, не здіймай тривоги. Який сенс, якщо ти вб’єш його? Ці мерзотники втечуть і потягнуть жінок з собою, а ми ризикуємо втратити свої скальпи. Краще тихо повернемося по товаришів і оточимо індіанців з усіх боків… Чи не так, Джиме?

Везерфорд, аби не сполохати ворога, лишень ствердно кивнув.

– Ходімо! – продовжував Гікмен пошепки. – Не можна гаяти ані хвилини. Назад якнайшвидше! Поповзом, нижче… І тихіше! Заради бога, тихіше!

Майже розпластавшись на землі, старий поліз, як алігатор, і скоро зник з очей. Ми з Везерфордом повзли за ним і звелися на ноги тільки тоді, коли вже були далеко від багаття. Тут ми зупинилися і прислухались. Ми боялися, що в таборі почують нас і попрокидаються, але позаду не пролунало жодного звуку. Ми тільки чули, як хропуть уві сні дикуни і як коні жують траву, подеколи вдаряючи копитом об тверду землю.

Задоволені, що вдалося піти непоміченими, ми поверталися назад уже знайомим, шляхом. Тепер ми майже бігли, але раптом зупинилися як укопані. До нас долинув рушничний постріл.

І, що найдивніше, він пролунав не