Оцеола, вождь семінолів - Майн Рід

– Чи бажають білі укласти перемир’я? – уривчасто запитав негр.

– На яких умовах? – запитав офіцер, який очолював нашу делегацію.

– Умови ось які: ви повинні скласти зброю і закінчити війну. Ваші солдати повинні піти звідси і залишатися у своїх фортах. А ми, індіанці, відступимо через Вітлакутчі. І нехай надалі і назавжди велика річка буде між нами кордоном. Ми обіцяємо жити у мирі й не сваритися з білими сусідами. Ось усе, що я повинен був сказати!

– Браття, – відповів наш офіцер, – я боюсь, що ні білий генерал, ні Великий Батько-президент не приймуть цих умов. Я уповноважений передати вам, що головнокомандувач може вести з вами переговори тільки в тому разі, якщо ви повністю підкорятиметеся і дасте згоду на переселення.

– Куурі! Куурі! Ніколи! – в один голос гордо вигукнули Коа-Гаджо і Оцеола. Їхній рішучий тон підтверджував, що вони й не думали здаватися.

– Чому ми повинні підкоритися? – з подивом запитав негр. – Ми не переможені. Ми перемагаємо вас у кожній битві. Ми розбили ваших солдатів – один, два, три рази. Ми розбили вас. Чорт забирай, ми теж уміємо добре вбивати вас! Чому ж ми повинні підкоритися? Ми прийшли запропонувати свої умови, а не вислуховувати ваші.

– Те, що відбулося досі, ще не вирішує справи, – відповів офіцер. – Ми сильніші за вас, і зрештою ми вас здолаємо.

І знову вожді вигукнули в один голос:

– Куурі!

– Чи не переоцінюєте ви, білі, своїх сил? Ми не такі слабкі, як ви гадаєте. Ні, чорт забирай!

Негр запитально глянув на своїх товаришів, і ті кивком виявили згоду. Тоді Оцеола, який тепер взяв на себе керівну роль, розвернувся до лісу і видав якийсь особливий пронизливий звук.

Не встигла луна від його голосу розтанути в повітрі, як вічнозелені кущі зашелестіли і затремтіли. З лісу виступили ряди індіанських воїнів. Вони вийшли вперед і вишикувалися в бойовий порядок, так що ми легко могли їх полічити.

– Можете порахувати наших воїнів, – вигукнув Оцеола урочистим тоном, – можете дізнатися, скільки у вас ворогів!

По цих словах іронічна посмішка майнула на його устах. Кілька секунд він стояв мовчки і дивився на нас.

– Ну, як вам здається? Ці молоді воїни – а їх тут півтори тисячі, – хіба вони виглядають виснаженими і покірними? – провадив далі молодий вождь. – Ні, вони готові воювати доти, доки кров останнього з них не всотає рідна земля! Якщо їм судилося загинути, то вони хочуть загинути тут, у Флориді, де вони народилися, де поховані їхні батьки. Ми взялися за зброю тому, що ви вчинили наругу над нами і замислили вигнати нас звідси. Ми помстилися за ваші дії. Ми вбили багатьох ваших солдатів і вважаємо, що цього досить. Ми не хочемо більше вбивати, але й переселятися теж не хочемо. Ми ніколи не змінимо свого рішення! Ми зробили вам чесну пропозицію. Прийміть її, і можна вважати війну завершеною. Знехтуйте нею – і знову поллється кров. Великим Духом присягаюсь, проллються ріки крові! Червоні стовпи війни біля наших осель знову і знову обагряться кров’ю блідолицих ворогів. Мир чи війна – вибирайте самі!

Закінчивши промову, Оцеола подав знак рукою своїм воїнам, які стояли біля лісу. І вони мовчки зникли, так само миттєво, як і з’явилися. Ми вже збиралися висунути деякі заперечення на палку промову молодого вождя, як раптом здалеку пролунали постріли і крики. Вони долинали з боку розташування індіанців і свідчили про те, що почався наступ.

– Ага! Нечесна гра! Зрада! – вигукнули вожді. – Блідолиций брехун! Ви пошкодуєте про цю зраду!

І всі троє, не гаючи часу на безплідні балачки, кинулися в ліс до своїх воїнів.

Ми повернулися в табір, там теж чули постріли і вирішили, що бригада Клінча напала на передові пости індіанців. Солдати вже вишикувалися в бойовий порядок і були готові виступити. Через кілька хвилин за сигналом загін рушив уздовж берега.

Солдати з нетерпінням чекали битви. Пробайдикувавши кілька днів, виснажені голодом і пригнічені безславною поразкою, вони отримали нагоду повернути свою військову честь і покарати зухвалого ворога. За домовленістю між генералами один наш загін був у тилу противника, а другий рухався прямо, тож індіанці не могли уникнути загибелі. Вони змушені прийняти бій і програють.

Так думали і офіцери, і солдати. Головнокомандувач був у чудовому гуморі. Його стратегічний план вдався повністю: ворог був оточений, його заманили в пастку. Генерал нарешті здобуде велику перемогу. Йому вже вготовані чи не гори лаврових вінків.

Ми рухались уперед. До нас долинали звуки поодиноких пострілів. Знайомого індіанського бойового кличу не було чути. Ми кинулися в атаку і видерлися на пагорби, що оточували водойму, але не виявили там противника. Імовірно, індіанці були десь між нами і нашим підкріпленням. Невже їм вдалося вислизнути?

Ні… Он вони, по той бік луки… Показалися з лісу і йдуть до нас назустріч. Вони хочуть битися з нами…

Однак ці сині мундири й білі пояси, ці каски і шаблі – це не індіанці! Це не вороги – це солдати з бригади Клінча!

На щастя, ми вчасно розпізнали їх і не відкрили вогонь.

Дві дивізії армії зійшлися і після короткої наради між генералами приступили до пошуків ворога. На це згаяли довгі години, але не знайшли жодного індіанця.

Оцеола виконав нечуваний в анналах воєнної історії стратегічний маневр: він провів півтори тисячі воїнів між двома дивізіями, які численністю не поступалися його війську і обстрілювали його, і не залишив жодного вбитого. Ба навіть більше – не залишив ніякого сліду свого відступу! Індіанське військо, що недавно вишикувалося перед нами в повному бойовому порядку, швидко розгрупувалося на тисячу частин і розтануло, наче за помахом чарівної палички.

Ворог зник у невідомому напрямку, і розчарованим генералам знову довелося відвести свої війська в форт Кінг.

«Розсіювання» – так цей фокус зі зникненням назвали в індіанській армії. Звісно, це була блискуча перемога. Одначе ця перемога вбила бідолашного старого Гейнса, принаймні його воєнну славу. Після цього він швидко відмовився від поста, якого раніше так домагався.

Головнокомандувачем призначили третього генерала.

Офіцер на прізвище Скотт користувався більшою популярністю за своїх попередників. Він отримав вдале поранення в колишніх війнах з Англією, високий чин, навчився політичного блазнювання, а головне – переклад з французької «Системи тактики», за автора якого він себе видавав, – усім цим генерал Скотт славився в очах американської громадськості протягом двадцяти років. Адже автор такої системи