Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
Сказавши це, розвідник обернувся, щиро потис Девідові руку і зараз же по цьому вияві дружніх почуттів вийшов із хатини в супроводі нового представника ведмежої породи.
Тільки-но опинившись під поглядами гуронів, Соколине Око, наслідуючи неоковирну постать Девідову, випростав своє довге тіло і, викинувши вперед руку, щоб відбивати такт, заходився наче співати псалму — принаймні так йому видавалося. На щастя для свого непевного плану, мав він діло з вухами, мало призвичаєними до гармонії солодких звуків, бо інакше його жалюгідне вдавання одразу ж викрилося б. Дорога їм пролягала попри самий темний гурт індіян, і що ближче до них підходжено, то розвідників спів голоснішав. Коли обоє втікачів були зовсім близько, той гурон, що знав-по-англійському, витяг руку й зупинив гаданого псалміста.
— Делаварський собака, як він, злякався? — спитав він, нахиляючись уперед та силкуючись поночі прозирнути в вираз співцевого обличчя. — Гурони почують його стогін?
У цю мить рик, напрочуд лютий і природний, вихопився відмедеві з горла, аж молодий індіянин мимохіть опустив руку й відсахнувся, наче для того, щоб пересвідчитися, чи це не правдешній звір перед ним. Соколине Око, боячись, що голос може його зрадити, скористався цим і вибухнув такою зливою музикування, яке в більш витонченому товаристві сприйнято б за чисто пекельний вереск. Зате серед теперішніх його случахів ці звуки тільки додали йому, пошани, якої тубільці завжди вділяють причинним. Індіяни відступилися й пропустили гаданого чаклуна та його одуховленого помічника.
Неабиякої сили волі треба було Анкесові й розвіднику, щоб спокійною і розважливою ходою перетяти селище, а надто ще коли вони помітили, що вартові стлумили свій страх і підійшли до хатини, аби пересвідчитись у дії чарів. Найменший незграбний чи нетерплячий порух Девіда міг би виказати втікачів, а їм же саме час потрібен був для порятунку. На галас, що його й далі знімав розвідник, з хатин повиходило багато цікавих, а раз-другий, під впливом забобону чи то підозріливості, перестрівав їх який-небудь темновидий вояк. Але ніхто їм не заступив дороги — пізня пора, як і зухвальство їхнє, тільки стали втікачам у пригоді.
Сміливці вже видобулись із селища й хутко зближалися до узлісся, коли голосний і протяглий крик розлігся з хатини, де було ув'язнено Анкеса. Могіканин випростався й затрусив своїм волохатим покривом, так наче ведмідь, що його він удавав, готувався до якогось розпачливого зусилля.
— Стривай! — постримав розвідник Анкеса за плече. — Хай ще раз. Це крикнули з подиву.
Недовго вони й чекали, бо зараз же шалені крики струсонули повітря й прокотились через усе селище. Анкес скинув ведмежу шкуру й далі вже йшов сам собою, стрункий і зграбний. Соколине Око злегка його ляснув по плечі й вихопився наперед.
— Тепер хай ці чорти шукають нашого сліду! — мовив він, дістаючи з-під куща дві рушниці з усім належним припасом. Передавши Анкесові його зброю, розвідник помахнув своїм «оленебоєм». — Принаймні двоє з них знайдуть на ньому смерть.
Тоді, опустивши рушниці, як то роблять мисливці, переслідуючи дичину, вони кинулись уперед і незабаром зникли в лісовому мороці.
РОЗДІЛ XXVII
Антоній. Я не забуду,
Бо слово Цезаря — закон для всіх.
В. Шекспір, «Юлій Цезар»
Як бачили ми, цікавість індіян, що сторожили в'язницю Анкесову, виявилась дужчою за страх перед подихом чаклуна. Серця їм аж колотились, коли вони обережно підступили до шпарини, через яку цідився слабкий відблиск вогню. Кілька хвилин постать Девіда вони приймали за бранцеву, а потім таки справдилось розвідникове побоювання. Втомившись сидіти скоцюрбленим, псалміст поволі випростав свої довгі ноги, аж поки одною з них порушив убік недогорілу головешку. Спершу гурони подумали, що це делавара так спотворило чаклунство. Але коли Девід, несвідомий, що за ним спостерігають, повернув голову і виставив на світло своє простацьке й лагідне обличчя натомість гордовитих рис Анкеса — жодних сумнівів не лишилось навіть і в темних індіян. Вони гуртом порвались у хатину і, брутально схопивши в'язня, одразу викрили ошуканство. Тоді ото й зчинився перший крик, що почули втікачі. За ним розляглися дикі й шалені вигуки помсти. Девід, твердо поклавши прикрити втечу друзів, вирішив, що прийшла його смертна година. Позбавлений своєї книжки й сопілки, мусив він покладатись на власну пам'ять, що рідко його заводила в таких випадках. Отож він на повен голос затягнув першого вірша жалобного співу, котрий мав би полегшити йому перехід до іншого світу. Це вчасно нагадало індіянам про його причинність, і, вибігши надвір, вони голосним криком зняли сполох на ціле селище.
Індіянський вояк звичайно спить у повній бойовій готовності. Тим-то вже перші звуки тривоги підняли на ноги зо двісті чоловіків, готових чи до бою, чи й до погоні. Незабаром усі довідалися про втечу, й плем'я зібралося біля радної хатини, нетерпляче дожидаючи, що накажуть ватаги. При такій наглій потребі на мудру думку важко було обійтись без хитрого Магуа. Згадали його ім'я, і кожне розглядалося навкруг, дивуючись, чому він не прийшов. Послано гінців до його хатини.
Тим часом наймоторнішим та найкмітливішим юнакам наказано розвідати узлісся довкіл галявини, щоб упевнитись, чи не задумують чого лихого непевні їхні сусіди, делавари. Від хати до хати забігали жінки й діти, і все селище знов посіла неймовірна метушня. Поступово, однак, безлад цей улігся, і кілька найстаріших та найповажніших ватагів зібралося в хатині на нараду.
Незабаром багатоголосий гамір сповістив, що повертається один із загонів, посланих на розвідини. Юрба зокола розступилася і пропустила до хатини декількох вояків разом з нещасливим чаклуном, що його на такий довгий час розвідник позбавив волі.
По-різному ставилися гурони до свого чаклуна: хто щиро вірив у чаклунську силу, а хто вважав його за ошуканця, — але цим разом його вислухано з найглибшою увагою. Коли він скінчив свою коротку мову, наперед виступив батько хворої індіянки й у кількох виразистих словах виклав те, що він знав. Обидві ці розповіді дали певний напрямок дальшим пошукам, що їх було тепер проваджено з належною індіянам обачливістю.
Замість безладним гурмом кинутись до печери, обстежити її доручили десятьом наймудрішим і найхоробрішим воякам. А що баритись не можна було, призначені одразу ж підвелись і вийшли. Перед входом у печеру молодші з них пропустили вперед старших і так одні за одними ввійшли в низький і темних прохід, ступаючи твердою ходою, як вояки, готові на все задля добра загалу, хоча в глибині душі кожен і не мав певності
