Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
— Блідолиці ловлять у пастки бобрів, а червоношкірі знають, як ловити англійців.
— Чини свою брудну волю, гуроне! — розгарячковано вигукнув Гейворд, забуваючи, що ризикує він не тільки власним життям. — Я зневажаю й тебе, і твою помсту.
— Але чи білий чоловік скаже ці слова, при стовпі стоячи? — глузливо запитав Магуа, явно не маючи віри в тверду волю юнакову.
— Кажу тобі це в вічі й повторю перед усім плем'ям!
— Хитрий Лис — великий ватаг, — відповів на те індіянин. — Він піде й приведе своїх юнаків, хай побачать, як блідолиций кпитиме собі з тортур.
Він обернувся й уже мав виходити тими дверима, що ввійшов Данкен, коли нараз почув гарчання і завагався. На порозі з'явився ведмідь; він сів на задні лапи і, своїм звичаєм, заколихався з боку на бік. Магуа, так само, як і батько тієї хворої жінки, уважно приглянувся до звіра. Він був далеко не такни забобонний, як прості його одноплемінні, і, скоро впізнавши відоме всім чаклунське одіння, хотів зневажливо пройти повз чаклуна. Але голосніше цим разом і погрозливіше гарчання змусило його знов зупинитись. Тоді він раптом вирішив, що жартів уже досить, і твердо рушив уперед. Освоєний звір поступив трохи назад у прохід і, звівшись на задні лапи, передніми замахав у повітрі, як то чинять, бува, правдиві ведмеді.
— Дурню! — вигукнув Магуа по-гуронському. — Іди грайся з дітьми та жінками, а воякам дай спокій.
Він ще раз спробував проминути гаданого чарівника, настільки повний зневаги, що не вважав за потрібне хоча б нагрозитись ножем чи томагавком, який звисав йому з пояса. Аж раптом тварина простягла руки — чи то пак лапи — і здушила його таким дужим стиском, що не далеко було й до справді «ведмежих обіймів». Гейворд, затамувавши подих, стежив за рухами Соколиного Ока. Випустивши з своїх рук Еліс, він схопив оленячого паска з якогось там клунка і, коли розвідник непорушно затис по боках гуронові руки, скочив наперед і міцно їх зв'язав. Разів зо двадцять обснувати Магуа руки й ноги — на це пішло менше часу, ніж на розповідь нашу. Коли страшний ворог, зв'язаний, став уже цілковито безпорадний, розвідник попустив свої залізні обійми, і Данкен поклав його горілиць на землю.
Протягом усієї цієї незвичайної боротьби Магуа, дарма що шалено опирався несподіваному випадкові, аж поки переконався, що потрапив у руки дужчого від себе, — не видав ані звуку. І навіть коли Соколине Око, щоб скорше про все розповісти, скинув із себе пелехату голову, виставивши своє суворе й поважне обличчя, навіть і тоді гурон не втратив філософської самовлади, промовивши лишень звичне «Гу!».
— Ага, ти й на слово вже змігся, — спокійно зауважив переможець. — Але щоб не було це нам на шкоду, я краще заткаю тобі рота.
І, не тратячи ні хвилини, розвідник здійснив свій застережний захід. Тепер уже направду ворога можна було вважати знешкодженим.
— Але як же цей гемон увійшов? — запитав невтомний розвідник, упоравши, нарешті, гурона. — Повз мене ані душі не проходило.
Данкен показав на двері, якими скрався сюди Магуа. Тільки щоб тепер їх відчинити, довелося б задовго морочитись.
— Тоді забирайте панночку й подамося в ліс через другий вихід, — мовив розвідник.
— Це неможливо! — відказав Данкен. — Від страху вона знепритомніла. Еліс, голубонько, дорогенька моя, пробудіться! Ми мусимо втікати. Даремно! Вона чує, але йти не годна. Втікайте самі, достойний друже. Рятуйтеся, а мене полишіть на мою долю.
— Кожен слід має свій кінець, а кожна знегода чогось учить, — сказав розвідник. — Ось, завиніть її в індіянське одіння. Закутайте все її тіло. Ні, ні, таких ніжок, як ця, тут, у глушині, не буває, і вони її викажуть. Всю, до рештки. Беріть її на руки й ходім. Далі то вже мій клопіт.
Данкен, як це вже звісно зі слів його товариша, охоче послухав і зараз же підхопив на руки легеньке тільце Еліс, рушаючи услід за розвідником. Хвора жінка все ще лежала на самоті, тож хутенько проминувши її, вони подалися природною галереєю до виходу. Ще не дійшовши до дверей із кори, Гейворд з розвідником почули шемріт голосів надворі — друзі та родаки недужої терпляче дожидали, коли можна буде ввійти досередини.
— Якщо я розтулю рота, — прошепотів Соколине Око, — моя англійщина, питома для білої людини, одразу мене видасть. Отож мусите ви, майоре, повісти їм своїм жаргоном, — мовляв, злого духа замкнено в печері, а жінку ми беремо до лісу пошукати цілющого кореня. Хитруйте на всі заставки, це річ прощенна.
Двері прочинилися трохи, наче хтось там ззовні наслуховував, і розвідник урвав свої напучення. Відстрашивши підслухача гнівним гаркотом, він сміливо штовхнув стулку дверей і вийшов на свіже повітря, знов убиваючись у роль ведмедя. Данкен ступав майже впритул за ним і незабаром опинився в гурті яких двох десятків стривожених родичів та друзів хворої.
Юрба відступилася трохи і пропустила вперед батька недужої та ще одного, чи не її чоловіка.
— То брат мій вигнав злого духа? — запитав перший із них. — І що це в нього на руках?
— Твоя дитина, — повагом відказав Данкен. — Хвороба з неї вже вийшла, її замкнуто в скелі. Жінку я заберу подалі звідси, щоб скріпити їй силу перед новим нападом. Вона повернеться до вігваму молодого вояка, коли сонце зійде.
Схвальний гомін повітав цю чужинцеву мову, тільки-но батько переклав її одноплемінцям. Ватаг махнув рукою Данкенові рушити далі, а сам голосно й визивно ознаймив:
— Я — муж, я ввійду до печери битися із злим духом!
Гейворд, що вже спішився проминути гурт індіян, почувши ці слова, застиг на місці.
— Хіба брат мій глузду збувся? — вигукнув він. — А чи милосердя не має? Він перестріне хворобу, й вона в нього ввійде. Або випустить її на волю, і вона наздожене дочку його в лісі. Ні! Нехай мої діти чекають зокола, і коли злий дух з'явиться, заб'ють його дрючками. Він — хитрий і зариється в гору, коли побачить, як багато вояків ладно побитися з ним.
Ця незвична пересторога зробила своє. Не входячи до печери, батько та чоловік недужої добули томагавки й наготувалися помститись уявному катові, а жінки й діти з тією ж метою наламали гілля та назбирали каміняччя. Скориставшись нагодою, удавані чаклуни тим часом зникли.
Соколине Око, дарма що поклався на індіянські
