Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер

Свідки цієї незвичайної промови слухали свого товариша так серйозно й уважно, наче їх теж переймали його слова. Раз чи двічі виринало над поверхнею води щось чорне, і гурон, побачивши це, врадувався, що мова його не йде намарне. Саме як він кінчав своє звернення, з отвору однієї напівзруйнованої хижки, де, здавалося, ніхто й не живе, вистромилась голова здорового бобра. Цей надзвичайний прояв довіри промовець сприйняв як дуже щасливу прикмету, і хоч звіря трохи поспішно сховалося назад, він розсипався цілою зливою подяк та похвал.

Коли, на думку Магуа, достатньо було віддано часу, щоб заспокоїти воякові родинні почуття, він дав знак рушати. А що індіяни подались усі враз і ходою, геть зовсім не чутною звичайному вухові, той самий достойний бобер ізнов визирнув з халупчини. Якби котрийсь гурон оглянувся назад, то побачив би, що звірина придивляється до людей з чисто людською цікавістю та пильністю. А й справді — такі певні й розважливі були рухи чотириногої істоти, що навіть найдосвідченіший спостерігач і той би не знав, як їх пояснити. Ллє все з'ясувалося, тільки-но загін вступив до лісу: звірина тоді видобулася з хижки й скинула з себе хутряну машкару, появивши з-під неї суворе лице Чингачгука.

РОЗДІЛ ХХVIII

Леонато. Лишень коротко, прошу. Самі ж бачите, що в мене повна голова клопоту.

В. Шекспір, «Багато галасу знічев'я»

Плем'я, або, певніше, половина племені делаварів, що про них часто згадувано і що їхній теперішній табір був дуже близько до тимчасового селища гуронів, могло виставити приблизно стільки ж вояків, що й гурони. Як і їхні сусіди, делавари вступили за Монкалмом на землі англійської корони і чинили звідти руїнні набіги на ловецькі грунти могоків. Але з властивою для тубільців таємничою стриманістю вони відмовили білим у підтримці саме тоді, коли ті найбільше цієї допомоги потребували. Французи по-різному пояснювали це несподіване відступництво своїх союзників. Переважала думка, що вони так повелися з поваги до давнього договору, який запевнював делаварам військову опіку Союзу шести народів, і тепер їм не хотілося виступати проти колишніх своїх оборонців. Щодо самого плем'я, то воно через своїх посланців заявило Монкалмові по-індіянському стисло, що топірці їхні притупіли і потрібен час, аби їх загострити. Провідник Канади визнав за розумніше терпіти недіяльного друга, аніж кепсько заміреною суворістю зробити з нього відвертого ворога.

Того ранку, як Магуа провів свій мовчазний загін від бобриного селища до лісу, сонце, зійшовши над делаварським табором, освітило люд, заклопотаний уже денною метушнею.

Від хатини до хатини снували жінки, одні готували сніданок, інші прибирали щось там, і кожна не пропускала нагоди перекинутися словом з приятелькою. Вояки стояли гуртами і більше мовчали, а коли вже промовляли що, то добре виважуючи думку. Між оселями було розкидано силу мисливського знаряддя, хоч ніхто наче не збирався на лови. Де-не-де вояки переглядали свою зброю, при тім далеко пильніше, аніж якби малося йти на лісового звіра, і всі час від часу звертали погляди до великої й німої хатини посеред селища, куди, здавалося, й думки їхні були спрямовані.

Раптом з найдальшого краю скелястого узвишшя, де розташувалося селище, вигулькнула чоловіча постать. Чоловік був без зброї, а його розмалювання мало метою радше злагіднити, аніж підкреслити вроджену суворість обличчя. Ставши на видноті, він затримався і приязним жестом підніс руку вгору, а тоді вимовно приклав її до грудей. Делавари відповіли на його привітання і таким самим дружнім жестом запросили незнайомця ближче.

Підохочений цим, він зійшов з широкого прискалку, де його обриси чітко вирізнювались на тлі порожевілого неба, і гордовито рушив до центру селища. Коли він ішов, чулось лише подзвякування срібних оздоб, що прикрашали йому руки й шию, та ще теленькали дзвіночки на його оленячих мокасинах. Дорогою він чемно вітався з вояками, але на жінок навіть уваги не звертав, так наче йому байдуже було до їхньої думки. Наблизившись до гурту вояків, що поважною поставою виразно засвідчували своє старшинство в племені, незнайомець зупинився, і делавари в цій енергійній і стрункій постаті впізнали добре відомого гуронського ватага, Хитрого Лиса.

Привітали його достойно, мовчки й насторожено. Вояки розступилися й пропустили наперед найдосвідченішого свого промовця, що знався на всіх мовах північних тубільців.

— Ласкаво просимо мудрого гурона, — сказав делавар мовою макуасів. — Він прийшов підкріпитися сакатушем[30] зі своїми братами з-над озер, авжеж?

— Він прийшов, — підтвердив Магуа, нахиляючи голову з гідністю східного княжича.

Ватаг простяг руку, взяв прибульця за зап'ясток, і вони ще раз обмінялися дружнім вітанням. По цьому делавар запросив гостя до хатини на сніданок. Магуа прийняв запросини, й обидва вояки, до яких долучилося ще троє-четверо старших делаварів, відійшли вкупі. Решта індіян залишилась на місці. І хоч усім їм страшенно кортіло дізнатись, що спричинило ці незвичайні відвідини, ніхто ні жестом, а чи словом не виявив своєї нетерплячки.

Під час короткого й скромного підживку розмова була вкрай обережна й точилася тільки про лови, в яких Магуа недавно брав участь. Господарі, добре свідомі, що нинішній візит має під собою якісь глибші причини, може, важливі саме для них, вдавали, проте, — і то незгірше за людей кращого виховання, — ніби це річ природна. Коли всі загодили апетит, жінки позабирали дерев'яні таці й кабаківки, і обидві сторони почали готуватись до змагань у слові.

— Чи лице великого канадського батька знов прихилилося до його гуронських дітей? — запитав промовець делаварів.

— А хіба коли було інакше? — відказав Магуа. — Він називає мій народ «найлюбішим».

Делавар притакнув головою, дарма що гаразд знав неправдивість цих слів, і провадив далі:

— Томагавки ваших юнаків поруділи від крові.

— Цьому правда, але тепер вони знов чисті й тупі, бо англійців вибито, а сусідами нашими є делавари.

Співрозмовник жестом подякував за мирне запевнення й не сказав нічого. Тоді Магуа, наче цей натяк на різанину щось йому пригадав, запитався:

— Чи моя бранка не завдає клопоту моїм братам?

— Ми радо її гостимо.

— Стежка між гуронами й делаварами коротка й відкрита. Нехай мій брат відішле її до моїх жінок, коли вона завдає йому клопоту.

— Ми радо її гостимо, — ще більш вимовистим тоном сказав ватаг делаварів.

Магуа, трохи ошелешений, що йому так виразно відмовляють права одібрати назад свою бранку, але вдаючи байдужість, помовчав кілька хвилин.

— Чи мої юнаки залишають досить делаварам місця полювати в горах? — озвався він урешті.

— Ленапи — господарі на своїх пагорбах, — відповів делавар згорда.

— Це гаразд. Червоношкірі завше справедливі. Чого б вони мали гострити ножі й томагавки одні