Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
— Соколине Око!
— Розв'яжи його, — звелів Соколине Око Девідові, що саме підійшов до них.
У той же час, як звільнювано з пут Анкета, зашурхотіла скидувана ведмежа шкура і навіч постав розвідник у власній своїй персоні. Могіканин, інтуїтивно вгадавши, до якого засобу вдався його друг, не виявив найменшого подиву ані півсловом, ані яким порухом. Розсупонившись із пелехатого свого одіння, Соколине Око дістав довгого лискучого ножа її подав Анкесові.
— Гурони за дверима, — мовив він. — Будьмо готові.
При цьому він значливо показав на другого ножа, так само здобутого цього вечора у гуронів.
— Ходім, — сказав Анкес.
— Куди?
— До Черепах. Вони діти моїх предків.
— Ех, парубче, — озвавсь розвідник по-англійському, як мав звичай у хвилину задуми. — Я вірю, що в жилах у вас та сама кров, тільки час і відстань трохи порізнили її барву. А що ми зробимо, з мінгами за порогом? їх шестеро, а в нас псалміст усе одно, що й нема його.
— Гурони — хвальки, — зневажливо заявив Анкес. — Їхній тотем — лось, але бігають вони, як слимаки. Делавари — діти черепах, але вони прудкіші за оленя.
— Ех, парубче, воно-то правда, що ти кажеш. Я певен, що в бігу ти хоч кого випередиш, а в перегонах на дві милі не тільки перший прийдеш, а ще й перевести дух успієш, поки котрийсь із тих негідників добіжить. Але хист білої людини більше в руках, ніж у ногах. Ось я, скажімо, розтрощити голову гуронові можу не згірше за будь-кого, але щодо бігу, то тут уже нічого не вдію.
Анкес, що вже доходив до дверей, перший пориваючись у дорогу, враз відступив назад, у глибину хатини. Та Соколине Око не завважив цього руху, — заглиблений у свої думки, він і далі говорив, мовби сам до себе звертаючись.
— Зрештою, не годиться полишати одного в неволі через нездольність іншого. Тобі, Анкесе, краще буде чимдуж дременути звідси, а я знов накладу на себе ведмежу шкуру й спробую взяти хитрощами, коли не можу прудкістю.
Молодий могіканин нічого не відповів, тільки спокійно схрестив руки на грудях 1 прихилився до стовпа, що підтримував стіну хатини.
— Ну? Чом ти баришся? — запитав розвідник, глянувши на юнака. — Я матиму часу досить, бо ці негідники перше за тобою поженуться.
— Анкес лишиться, — була спокійна відповідь.
— Навіщо?
— Щоб битись разом з братом свого батька й умерти разом з другом делаварів.
— Оце так, парубче, — мовив Соколине Око, стискаючи Анкесові долоню своїми залізними руками. — Якби ти покинув мене, то повівся б як мінг, а не як могіканин. Але я вважав, що мушу тобі це запропонувати, знаючи, як молодість любить життя. Що ж, коли На війні не ведеться з відвагою, вдамося до хитрощів. Вбирай-но цю шкуру. Я певен, що ведмедя ти вдаси не вельми гірше за мене.
Хоч Анкес, може, трохи іншої був думки про свій хист до наслідування, його поважна постава, однак, анічим цього не виказала. Він мовчки й хутко перебрався у ведмежу шкуру і чекав, що далі вирішить його досвідчений товариш.
— А ти, приятелю, — звернувся Соколине Око до Девіда, — навіть виграєш, помінявшись одежею зі мною, бо твоє вбрання не дуже пристосоване до життя в глушині. Ось візьми мою мисливську куртку й шапку, а мені дай своє укривало та капелюха. Мусиш довірити мені також книжку й окуляри і, звісно, свого свищика. Якщо спіткаємось ми за кращого часу, все це ти одержиш назад, ще й з доброю подякою.
З пойменованим добром своїм Девід розлучився так охоче, що це могло б зробити честь його щиросердю, якби ця заміна не була й справді під багатьма оглядами йому вигідна. Соколине Око, не барячись, перевдягся, і, коли його жваві очі сховалися за скельцями окулярів, а голову йому оздобив трикутний капелюх, при зоряному світлі він таки легко міг пройти за псалміста, тим більше, що й зростом вони обоє були майже однакові. Тільки-но з переодяганням скінчилося, розвідник обернувся до Девіда.
— Ти дуже полохливий? — запитав він, аби краще зорієнтуватись, які саме вказівки дати псалмістові.
— Помисли мої мирні, а вдачею я, смію гадати, схильний до милосердя та любові, — відказав Девід, трохи діткнутий цим одвертим сумнівом у його мужності. — Але ніхто не може сказати, щоб я коли-небудь, хоч і в найгострішій скруті, втратив віру в бога.
— Найбільша буде тобі небезпека в першу хвилину, коли дикуни виявлять, що їх ошукали. Якщо тебе не порішать одразу, твоя причинність стане тобі в обороні, й ти можеш мати певну надію, що помреш у своєму ліжку. Якщо лишаєшся, ти повинен сісти отут у тіні й удавати з себе Анкеса — допоки хитрі індіяни не викриють обману. Тоді, кажу, прийде хвилина твоєї випроби. Отож вибирай — втікати чи тут зостатись.
— Еге ж, — твердо відказав Девід. — Я лишаюсь замість делавара. Він мужньо й великодушно захистив мені життя, а тепер я можу відплатити йому тим самим.
— Це слова справжнього мужа, людини, що за кращого виховання на щось путніше здалася б. Схили-но голову й підібгай ноги, бо вони такі довгі, що одразу тебе викажуть. Мовчи, скільки мога буде, а коли вже доведеться говорити, вибурхни своїм співом. Індіянам це нагадає, що в тебе не всі вдома. Коли ж, однак, дійде до того, що вони знімуть з тебе скальпа, хоч я в це не вірю, можеш бути певен, що ми з Анкесом не забудемо твого вчинку, а відомстимо за тебе, як і личить справжнім воякам та щирим друзям.
— Стривайте! — скрикнув Девід, бачивши, що розвідник і Анкес збираються відходити. — Я недостойний і смиренний послідовник того, хто заперечував гріховну мстивість. Якщо я загину, не складайте жертв моєму тлі нові, а радше простіть убивць. І коли й надуватимете їх, то вже в молитвах, аби господь просвітлив їм душі та дарував блаженство.
Розвідник завагався й ніби задумався.
— Ця засада не згідна з лісовим законом, — мовив він, — проте по-своєму вона слушна й шляхетна. — Він важко зітхнув, може, Востаннє затуживши за давно покинутим цивілізованим життям. — Нехай бог тебе боронить, друже. Здається мені, що ти не
