Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Не можна впускати, мій пан не дозволяти. Сьогодні двері на замок і ніхто не входити. Ви краще піти геть, бо якщо ви стрибати через огорожа, мій пан стріляти у вас з револьвер, щоб охороняти своя власність.

Збентежений таким прийманням, я не знав, що відповісти. Спроба увірватися в будинок могла закінчитися для мене погано: коли справа стосується власності, з американцями не слід жартувати. Мені лишалося тільки звернутися в поліцію.

Коли я, сповнений праведного гніву, крокував через площу, до мене підбіг хлопчисько з аркушем паперу в руці.

— Сер! — звернувся він до мене. — Зачекайте. Ви дасте мені десять центів[19] за цю записку?

— Від кого вона?

— Від джентльмена, який вийшов із того будинку, — відповів він, вказуючи не на віллу, в яку я марно намагався проникнути, а в протилежному напрямку. — Джентльмен написав записку і велів передати її вам. Але спочатку дайте мені десять центів.

Я дав йому монету і отримав записку. Хлопчисько одразу ж утік, а я прочитав на вирваній із записника сторінці таке:

«Шанований, не знаю, щоправда, ким, містере німець!

Невже ви через мене поперлися з Нью-Йорка в Новий Орлеан? Я припустив таке, адже ви переслідували мене. Я вважав вас диваком, але не аж таким, щоб намагатися зловити мене. Той, хто геть позбавлений сірої речовини в мізках, не повинен братися за такі справи. Повертайтеся до Нью-Йорка і передайте від мене привіт містеру Олертові. Я подбав про те, щоб він мене не забув. Сподіваюся, що й ви будете час від часу згадувати нашу сьогоднішню зустріч, яка, однак, честі вам не додала.

Ґібсон».

Неважко уявити почуття, які охопили мене під час читання такого послання. Я зім’яв лист, запхнув його в кишеню і пішов геть, ніби нічого не трапилося. Можливо, Ґібсон стежив за мною зі схованки, і мені не хотілося, аби він отримав насолоду спостерігати мою розгубленість.

Проте я уважно оглянув площу. Ґібсона ніде не було видно. Негр, що стояв біля перукарні, теж кудись зник, так само як і хлопчисько, який дав мені записку. Напевно, йому наказали негайно забратися геть.

Поки я розмовляв із чорношкірим слугою і намагався проникнути у віллу, Ґібсон встиг написати листа з кількох фраз. Негр обвів мене круг пальця, а Ґібсон ще й виставив на посміховисько, бо у хлопчиська був такий вираз обличчя, наче він знав, що мене хочуть пошити в дурні.

Що й казати, я був розлючений: мене щонайганебнішим чином пошили в дурні. Тож я просто пішов геть і вирішив під час наступного візиту в поліцію промовчати про те, що бачив Ґібсона.

Про всяк випадок я походúв довколишніми вулицями, але марно, бо Ґібсон, як легко здогадатися, вже покинув небезпечний для нього квартал. Можна було не сумніватися, що він за першої ж нагоди виїде з Нового Орлеана.

Така думка народилася в моїй «геть позбавленій сірої речовини» голові, і я поспішив до порту, де біля причалу стояли пароплави, готові вирушати. Мені допомагали двоє переодягнених у цивільне поліціянтів, але пошуки були марні. Я все ще злився за те, що мене обдурили, як хлопчиська. До пізнього вечора я тинявся вулицями, зазираючи в усі кафе і ресторани. Нарешті, падаючи з ніг від утоми, я повернувся в пансіон, де напередодні зняв кімнату, і звалився спати.

Уві сні я побачив будинок для божевільних. Сотні душевнохворих, які вважають себе поетами, простягали мені товсті рукописи, зрозуміло, виключно трагедії з божевільними поетами у головній ролі. Я мусив читати і читати, бо Ґібсон стояв поруч з револьвером у руці і, цілячись мені в голову, погрожував неминучою смертю, якщо я перерву читання хоч на хвилину. Піт струменів по моєму чолі, я дістав з кишені носовичок, щоб витерти його, на секунду затримав дихання, і тієї ж миті мене застрелив Ґібсон!

Звук пострілу розбудив мене. А доти уві сні, виявляється, я кидався туди-сюди на ліжку в боротьбі з Ґібсоном, намагався вирвати у нього револьвер і скинув на підлогу нічник з маленької тумбочки, яка стояла біля узголів’я. Зчинив справжній гармидер, а на ранок мені довелося заплатити господареві вісім доларів за завдані збитки.

Я прокинувся увесь спітнілий. Випив свій чай, одягнувся і вирушив скупатися на мальовниче озеро Пончартрейн[20], це допомогло мені відновити сили. Потім я знову взявся до пошуків. Зазирнув і в бар, де напередодні познайомився з Вірною Смертю. Я зайшов туди, навіть не сподіваючись напасти хоч на якийсь слід. Спека спала, і відвідувачів було значно менше. День перед цим неможливо було без бою схопити газету, а тепер кілька номерів лежало на вільних столиках, я взяв у руки «Deutsche Zeitung», яка виходила в Новому Орлеані і, здається, досі існує, хоча вже не раз, за американським звичаєм, встигла поміняти редактора й видавця. Я не мав наміру читати газету уважно від початку до кінця, а розгорнув навмання на першій-ліпшій сторінці — там був надрукований вірш. Зазвичай, переглядаючи газети, я залишав вірші «на потім» або ж узагалі не звертав на них уваги. Назва вірша, який потрапив мені на очі, нагадувала назву детективної історії: «Найстрашніша ніч». Це мене відштовхнуло. Я вже збирався перегорнути сторінку, коли помітив ініціали автора — В. О. Невже це… Вільям Олерт! Я постійно думав про нього, тож знайоме поєднання букв змусило мене замислитися. Олерт-молодший вважав себе поетом і цілком міг скористатися перебуванням у Новому Орлеані, щоб надрукувати свої вірші. Можливо, публікація з’явилася так оперативно, бо автор заплатив за це. Якщо мої здогади правильні, у мене