Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
— Так, уява у вас справді багата, сер.
— Подумаєш! Можете собі заперечувати! Мені байдуже. Мене багато хто тут знає, і я міг би стати вам у пригоді. Однак якщо ви аж так самовпевнені і вважаєте, що самостійно швидше досягнете мети, то Боже вам помагай, я ще й радий буду, хоча сумніваюся, що вам пощастить.
Він встав із-за столу і витяг з кишені потертий шкіряний гаманець, щоб заплатити за своє пиво. Мені здалося, що своєю недовірою я його образив. Намагаючись якось згладити ніяковість, я сказав:
— Є справи, в які не можна посвячувати сторонніх. Я зовсім не хотів вас образити і думаю…
— Облиште! — обірвав він мене, потім добув з гаманця монету, поклав її на стіл. — Про яку образу може бути мова?! Ваша зовнішність викликає доброзичливість, і мені захотілося вам допомогти.
— Світ тісний, може, якось ми знову зустрінемося.
— Сумніваюся. Сьогодні я вирушаю в Техас[17], а звідти — до Мексики. Навряд чи вам доведеться побувати там. Успіху вам, сер! І згадуйте іноді, що сам Вірна Смерть назвав вас ґрінгорном. І не гнівайтесь на мене, я не хотів образити вас, але й новачкові годилося б бути скромнішим.
Він одягнув сомбреро[18] з широченними полями, яке доти висіло на стіні, повісив на плече сідло, узяв рушницю і попрямував до виходу. Але, зробивши всього три кроки, він обернувся, ще раз підійшов до мене і пошепки вибачився:
— Не гнівайтесь на старого, сер. Я теж колись навчався в університеті і навіть тепер залюбки згадую, яким нахабним і зухвалим хлопчиськом я тоді був. Прощавайте!
Не озираючись, він вийшов із шинку. Я дивився йому вслід, поки його дивовижна фігура, яка викликала посмішку перехожих, не зникла в натовпі. Мені хотілося розізлитися на нього, я намагався викликати в собі злість, але не міг. Чомусь мені було шкода старого вестмена. Він наговорив мені чимало неприємних речей, але його голос звучав м’яко, доброзичливо і переконливо. Його поведінка свідчила про те, що він ставиться до мене прихильно. Попри свою зовнішню потворність, Вірна Смерть справив на мене приємне враження, хотілося відкритися йому і попросити поради, але я не мав права вводити стороннього в курс справи, дорученої тільки мені, хоча й усвідомлював, що такий досвідчений чоловік міг би надати неоціненну допомогу в моїх пошуках.
Старий назвав мене ґрінгорном — я мовчки проковтнув це прізвисько: Сем Гоукенс так часто вживав його, що я до нього звик і перестав ображатися. Ще менше кортіло мені похвалитися йому, що я вже встиг побувати на Дикому Заході.
Я поклав лікті на стіл, підпер долонями голову і замислено дивився вперед. Раптом відчинилися двері — і в кнайпу увійшов… Ґібсон!
Він зупинився біля входу й окинув очима відвідувачів. Я негайно ж повернувся до дверей спиною, щоб він мене не впізнав. У моїй голові миттєво визрів план. У кнайпі не було жодного вільного місця, крім… крім того, яке щойно покинув Вірна Смерть! І Ґібсон, якщо він справді зайшов освіжитися кухлем пива, неминуче повинен підійти до мого столу. Я вже передчував, як перелякається негідник, побачивши мене, але минали хвилини, а він чомусь не з’являвся.
Знову грюкнули двері, я озирнувся через плече: Ґібсона вже не було. Мабуть, він упізнав мене. Я встиг помітити, що він швидким кроком віддаляється по вулиці. Схопивши капелюха, я жбурнув на шинквас гроші за пиво і стрімголов вискочив геть. Ґібсон пішов направо, де натовп був щільнішим, явно сподіваючись загубитися в людському потоці. Він озирнувся, побачив мене і пришвидшив крок. Я не відставав, продираючись через людський мурашник, але раптом побачив його спину у вузенькій бічній вуличці. Він ще раз озирнувся, зняв капелюха і помахав мені, що, зізнаюся, страшенно мене розізлило. Я помчав за ним, не замислюючись про те, чи глузуватимуть із мене перехожі. Ніде не було видно жодного поліціянта, а звертатися по допомогу до когось із перехожих було безглуздо: ніхто мені не допоміг би.
Добігши до рогу вулички, я опинився на невеликій площі. Ліворуч і праворуч тіснилися маленькі будиночки, а навпроти потопали в садах чудові вілли. Тут теж було досить багатолюдно, але Ґібсона і слід запав, він як крізь землю провалився.
Біля входу до перукарні сперся на одвірок негр. Здається, він стояв там від ранку і, безумовно, мав би звернути увагу на Ґібсона. Я підійшов до нього, ввічливо підняв капелюха і запитав, чи не помітив він джентльмена, який вибіг із вулички. У відповідь негр продемонстрував мені усмішкою свої жовті зуби і сказав, ткнувши пальцем на одну з вілл:
— О так, сер! Я бачив його. Він біг швидко-швидко, он туди!
Подякувавши, я поспішив до вказаного будинку. Сад оточувала чавунна огорожа, масивні ворота були наглухо зачинені. Хвилин п’ять я смикав ручку дзвінка, поки нарешті негр-слуга не вийшов до мене. Я сказав, що маю справу до його господаря, і спробував увійти, але він зачинив двері у мене перед носом:
— Я спочатку запитати у пана. І якщо пан дозволяти, я відкривати двері.
Він
