Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Зрозуміло, що найбільш жвавою частиною міста є порт: туди приходять і звідти йдуть кораблі всіх можливих розмірів. Там на причалах височіють гори бавовни і бочки, поміж якими снують сотні портових вантажників. Випадковому перехожому може здатися, що потрапив на бавовняний ринок в Індії.

Я блукав містом, марно озираючись по боках. До полудня стало нестерпно спекотно. Проходячи вздовж широкої красивої Коммон-стріт, я побачив вивіску німецького шинку і подумав, що ковток пільзенського не зашкодить у таку спеку. Я увійшов.

Те, наскільки популярним цей сорт пива був уже тоді, підтверджувала велика юрба спраглих відвідувачів. Після тривалих пошуків я нарешті знайшов вільний стілець. У далекому кутку стояв невеликий стіл для двох, а одне місце вже займала людина з дуже незвичайною зовнішністю. Такий вигляд цілком міг відлякати охочих присусідитися. Але я таки підійшов до нього і запитав, чи не дозволить він мені випити кухоль пива в його товаристві.

Він посміхнувся майже глумливо, окинув мене уважним оком і запитав:

— У вас є гроші, сер?

— Звичайно, — здивувався я з такого питання.

— Отже, можете заплатити за пиво і за місце, на яке збираєтеся сісти?

— Зрозуміло.

— Значить, у вас усе гаразд? Тоді мені не зрозуміло, якого чорта питаєте мого дозволу! Відразу видно, що ви ґрінгорн. Бачу, що німець, а значить — ґрінгорн. Та я б послав під три чорти кожного, хто наважився б заборонити мені сісти куди заманеться! Сідайте, кладіть ноги куди вам буде зручно, хоч би й на стіл, а кожному, хто зробить вам зауваження, дайте поза вуха!

Зізнаюся чесно, поведінка цієї людини мені сподобалася. Я відчув, що червонію, адже я розумів, що не можу не відреагувати на його зверхньо-брутальний тон. Слід було хоч спробувати дати відсіч, тому я сказав:

— Я справді німець, тут ви не помилилися, але називати себе ґрінгорном я не дозволю. Навіть досвідченій людині не завадить ввічливість.

— Гм! — відповів він спокійно. — Про вас на перший погляд не скажеш, що ви пройшли крізь вогонь і воду. Не намагайтеся розпалити в собі гнів, це ні до чого. Я й не думав образити вас. Тому не розумію, чому так реагуєте. Вірна Смерть не боїться погроз.

Вірна Смерть! То це був Вірна Смерть! Мені вже траплялося чути про цього знаменитого вестмена. Його слава гриміла по той бік Міссісіпі, про нього ходили легенди у прерії, його ім’я було відоме навіть у містах на Сході. І якщо в тому, що про нього розповідали, була хоча б десята чи двадцята частка правди, то він був неперевершеним мисливцем і вестменом, гідним того, щоб зняти перед ним капелюха. Він провів на Дикому Заході стільки часу, скільки в середньому триває людське життя, і, попри численні небезпеки, навіть не був поранений. Тому багато забобонних людей вважали, що його не беруть кулі.

Ніхто не знав його справжнього імені. Вірна Смерть стало його бойовим прізвиськом, а дістав його, бо був дуже худющий. Височезний і згорблений, здавалось, що справді складався зі шкіри й кісток. Шкіряні штани обвисали на жилавих ногах. Стара шкіряна куртка за роки явно збіглася, і тепер з її рукавів, які ледь-ледь прикривали лікті, стирчали худі руки, на яких крізь шкіру просвічувалися кістки, наче у скелета.

З коміра куртки визирала дуже довга шия з величезним адамовим яблуком і голова, обтягнута зморщеним шкіряним мішечком: здавалося, на цій голові немає і трьох унцій[14] м’яса. Очі глибоко позападали. Череп — цілковито лисий, щоки йому повтягало, квадратні щелепи, випнуті вилиці й кирпатий ніс із широкими ніздрями довершували картину. Відомий вестмен дійсно скидався на скелет, і його можна було перелякатися. Та кістлява голова справила враження й на мене, вже не кажу про запахи: випари розпаду, аромати сірководню та аміаку. Від цього всього могли назавжди зникнути й апетит, і спрага. Його довгі худющі ноги поміщалися в недоладних, пошитих з одного шматка кінської шкіри футлярах, на які він начепив велетенські шпори з коліщатками зі срібних мексиканських песо[15].

Біля нього, сперта на стіну, стояла знаменита дубельтівка, зроблена в Кентуккі[16], сьогодні такі трапляються вкрай рідко, тому що їх витіснили гвинтівки. На підлозі лежало сідло та інша кінська збруя. З-за пояса у Вірної Смерті стирчав мисливський ніж і два великі револьвери. Пояс той був зі шкіряної смуги, обвішаної скальпами. Ці скальпи їхній нинішній власник зняв із переможених індіанців.

Молодий Вільям Ф. Коді позує з рушницею та трофеями. Форт МакФерсон, Небраска, прибл. 1871 рік. За вид.: Wilson R. L. Buffalo Bills Wild West: An American Legend. — New York: Random House, 1998.

Шинкар подав мені замовлене пиво. Я було підніс кухоль до губ, коли старий вестмен зупинив мене і сказав:

— Не поспішайте, юначе! Стукніться кухлем зі мною. Я чув, у вашій країні є такий звичай.

— Так, але там цокаються тільки добрі знайомі, — відповів я, не наміряючись приймати пропозицію.

— До чого такі церемонії? Ми зараз сидимо удвох і не збираємося завдавати шкоди один одному. Ну ж бо, цокнімося! Я не шпигун і не шахрай, і ви можете спокійно провести півгодини в моєму товаристві.

Це прозвучало привітніше, ніж попередні слова. Я злегка торкнув його кухоль своїм і сказав:

— Я знаю,