Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Це страшенно прикро! Напевно, їм довелося раптово змінити всі плани й виїхати.

— Ваша правда. Це неймовірно зворушлива історія. Хоч сам містер Олерт про це не говорив, бо ж ніхто не стане навмисно ятрити свої рани, а от його секретар розповів мені таємницю за умови, що я буду її берегти й нікому не скажу. Маю вам сказати, що мої постояльці завжди ставляться до мене з довірою.

— Охоче вірю вам, це цілком природно. Ваші вишукані манери, ваша поведінка відразу ж викликають довіру, — нахабно підлещувався я.

— Ну що ви таке кажете! — мої грубі лестощі явно подіяли. — Ця історія зворушила мене до сліз, і я дуже рада, що нещасному юнакові вдалося вчасно сховатися.

— Сховатися? Невже його переслідують?

— Так воно і є.

— Це якось дивно! Такий талановитий, скажу прямо — геніальний поет, і раптом йому погрожують, його переслідують! Як його редактор, а отже, якоюсь мірою побратим по перу, я згораю від нетерпіння почути більше… Можливо, містер Олерт потребує захисту? Може, варто натякнути у статті на його проблему… Адже преса — це сила. Дуже шкода, що вам розповіли цю незвичайну історію з неодмінною умовою зберегти таємницю!

Щоки дами зашарілися. Вона дістала з кишені хусточку, правда, не дуже свіжу на вигляд, яку тримала там, щоб у будь-який момент мати її під рукою, і сказала:

— Що стосується таємниці, сер, то я вважаю, що не мушу більше мовчати, оскільки ці панове вже покинули мій дім. Я була б тільки рада, якби ви змогли допомогти юнакові.

— Я зроблю все від мене залежне. Однак перш ніж щось зробити, я повинен знати, у чому, власне, річ.

Мушу визнати, що мені коштувало неабияких зусиль приховати своє збудження.

— Це будете ви. Серце наказує мені відкритися саме вам. У всьому винне вірне й нещасливе кохання.

— Так я й думав. Нещасливе кохання — це найбільша мука, вона може кому завгодно розбити серце, — пишномовно вигукнув я, хоча про любов знав тільки з чуток.

— Цими словами викликаєте в мене ще більшу симпатію. Вам уже довелося страждати від любові?

— Ще ні, — зізнався я, щоб не занадто забріхуватися.

— Тож ви — щаслива людина! А я, на жаль, натерпілася від кохання більше, ніж одне людське серце здатне витерпіти. Моя мати була мулаткою. Я заручилася з сином плантатора-француза, він був креолом. Наше щастя було зруйноване, як картковий будиночок, бо батько мого нареченого не захотів прийняти в сім’ю кольорову дівчину. Тому я дуже співчуваю цьому поетові, бо він буде нещасним з тієї ж причини, що і я.

— Він закоханий у мулатку?

— Так. І його батько теж рішуче налаштований проти шлюбу. Підступністю він домігся від молодої леді розписки про те, що вона відмовляється від щастя і ніколи не вийде заміж за Вільяма Олерта.

— Який жорстокий батько! — вигукнув я з добре розіграним обуренням, чим знову завоював схвальний погляд жінки.

Господиня пансіону повірила у вигадки Ґібсона і розчулилася до глибини душі. Напевно, ця балакуча жіночка розповіла йому історію свого кохання, а він відразу ж склав байку, за допомогою якої йому вдалося домогтися її співчуття і красиво пояснити потребу так поспішно покинути її гостинний дім. Для мене ж було дуже важливо дізнатися, що Ґібсон тепер ховається під ім’ям Клінтон.

— Так, саме жорстокий! — погодилася вона з моєю не дуже щирою думкою. — Однак Вільям лишився вірним коханій, привіз її сюди і помістив в одному з пансіонів поблизу.

Баффало Білл Коді в одязі мисливця. Фото Наполеона Сароні, прибл. 1880 рік.

— Тоді я не розумію, що змусило його покинути Новий Орлеан.

— Його почали переслідувати.

— Батько наказав вистежити його?

— Так. Він послав детектива, німця. Ох, ці німці! Я їх ненавиджу. Їх називають нацією філософів, але кохати вони зовсім не вміють. Цей негідник-німець зі своєю злощасною розпискою у руках переслідує Вільяма і їздить за ним з міста в місто (у глибині душі я реготав з довірливої жінки, яка так тепло розмовляла з тим самим «негідником»). Він із поліції. Він повинен зловити Вільяма і відвезти назад, до Нью-Йорка.

— Секретар містера Олерта описав вам зовнішність цього негідника? — запитав я, сподіваючись почути ще щось цікаве про себе самого.

— Так, і дуже детально. Цілком можливо, що він розшукає, де мешкав Вільям, і відвідає мене. Але я влаштую йому гідне прийняття! Я вже обдумала кожне слово, яке скажу йому. Від мене він не довідається, куди поїхав бідний хлопець. Я скерую його помилковим слідом, у геть протилежному напрямку.

Господиня перерахувала прикмети детектива і навіть назвала його, тобто моє, ім’я. Опис був правдивим, хоч і не дуже хвалебним.

— Я чекаю його з хвилини на хвилину, — провадила вона. — Коли мені доповіли про вас, я була переконана, що це він. На щастя, я помилилася. Ви не здатні переслідувати закоханих, руйнувати їхнє солодке блаженство, ви не можете чинити таких підлих речей і падати на дно прірви під назвою несправедливість і зрада. У ваших вірних очах я бачу, що ви неодмінно опублікуєте у своїй газеті статтю, в якій візьмете під захист нещасних і затавруєте ганьбою їхнього переслідувача.

— Я готовий це зробити, і навіть із приємністю, але мені треба знати, де зараз Вільям Олерт. Насамперед я повинен написати йому листа. Ви, мабуть, знаєте, куди він вирушив?

— Я справді знаю, куди він поїхав, однак не впевнена, що ваш лист застане його там. Поліціянта я б послала на північний захід, але вам скажу правду: містер Олерт поїхав на південь, у Техас. Він збирається до Мексики, а там затримається у Веракрус