Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

означати: не забувайте, що мій син таке носить ім'я. — Між іншим, Аскольда вбили свої — князь Олег. Свої часто люблять вбивати своїх. При цьому надійно, без промаху, можна сказати, з насолодою. Отже, слуга Аскольда Житомир…

— Не хваліться — це лише здогадки, — розпашіла біля плити, вона також ніби ожила. — Волинь древляни називали лісовою країною. Сподіваюся, не її заснував слуга вашого Аскольда…

— А я, наприклад, сказав би, що Волинь пішла від одноіменного міста, яке було на лівому березі нашого Бугу і згадується в літописі 1158 року.

— Чому ви все забираєте до Галичини?

— Бо я ненаситний! — Ярослав весело засміявся.

А потім вони пили саморобне пиво, їли картоплю, посмачену смаженим салом, говорили про голод і безробіття.

— До вас можна приходити? — Ярослав обережно торкнувся Оксаниного ліктя. — Я не буду набридати.

— Приходьте, неодмінно приходьте, — відказала, не ховаючи очей. — На десерт кави посмакуємо?

— У такій затишній господі всього можна посмакувати… — І він раптом похапцем поцілував її.

Вона стрепенулася, але не обурилась, — Оксанині вуста були трішки розтулені, біліли зволожені гарні зуби — кутнього бракувало, і в ньому часто плутався язик. Побачивши, що Грицан потягнувся за цигаркою, зауважила:

— Ви так багато курите…

— Певно, тому, що багато сходив доріг.

Кава була до приторності солодка — Оксана, мабуть, хотіла йому догодити. Ну й добре — він любив солодку. А найголовніше, може, було те, що попросту вже не пам’ятав, коли в теплій затишній кімнаті йому слугувала жінка. Принаймні після того, як Стася покинула його. Відтоді Ярослав ні до кого не ходив і до себе нікого не приводив. Допивши каву, підвівся.

— Пізно — я піду. До завтра?

— Як хочете.

— Я прийду завтра. — А по паузі доказав: — Тільки не гнівайтеся, якщо я зробив щось погане. Я не хотів… Все це мої розхитані нерви.

— Я не маю за що гніватися.

У темному коридорі він знайшов її сухорляву прохолодну руку, стиснув тонкі пальці. Чому вона його не обійме? Він так утомився і так скучив за жіночими руками — останні роки його обіймали прохолодні окопні ночі. До нього доторкалися лиш чисто вимиті руки медсестер. І більше нічого — окопи і смерть.

— Я прийду, — простогнав Ярослав.

Він легко відсторонив дівчину й похапцем вийшов, — уперше за багато місяців відчув присмак життя.

Напроти будинку маячив чоловік. Він не насторожив, а проте Грицан подумав, що варто було прихопити пістолет. Тепер стільки бандитів.

— Добрий вечір, — перегородивши дорогу, сказав по-польськи чоловік. — Не впізнаєш?

— Чому ж? — холодно промовив Грицан. — Адам.

— Адам, — підтвердив той. — Вибач мені, але я тебе не висліджував. Я запримітив тебе, коли ти йшов з дамою. Зупиняти було незручно, отож я вирішив підождати. Ну здоров, мій давній добрий друже.

— Здоров, — подав руку Грицан і завважив, що в цю хвилину в Оксаниному вікні згасло світло.

IV

Оксана притулилася спиною до вогкої стіни в темному коридорі й заплющила очі. Хотілося й вити, і товкти головою об вогку цю стіну. Чому, чому так? Чому завжди від неї ідуть? І дарма Ярослав образився, коли вона засміялася, що він втомився. Ні, вона не глузувала. Ні-ні! То був гіркий сміх, бо… вона також втомилася. Їй тридцять. В такому віці вже мають сім'ю, дітей, а вона так хотіла дитини. А що має? Кімнатку з коридором, в якому вогкі стіни?

Вона зітхнула, поволоклася до кімнати, згасила світло, лягла на тапчан. Дивилася в темну стелю, мимоволі згадувала рідну Кодню і літо, вона любила літо — влітку так багато квітів… Останній раз вона була в Кодні на Івана Купала. Хлопці збирали на березі Коденки хмиз для купальських вогнищ, готували смолоскипи, дівчата прикрашали вербу-купальницю… а коли споночіло, то спалахнуло над річкою багаття, — куди віночок попливе, з того берега милий прийде…

Сьогодні Купало У нас запалало. Стороною дощик іде. В купальській криниці Збільшилось водиці. Стороною дощик іде.

«Стороною дощик іде…» — зітхнула Оксана і раптом здригнулася, згадавши того, хто стрівся їй біля ратуші, коли йшла з Ярославом. Так, це міг бути тільки він — Адам Стемпковський. Вона впізнала його по ході — впевненій, гордій. Але звідки він міг узятися? Він же у Кракові. Власне, він їй байдужий. Вони зійшлися добровільно і добровільно розійшлися…

Добровільно? Ой, це не так! Будь справедливою, Адам подобався тобі, з першого погляду. Адам — високий, чорнявий, дуже впевнено говорив і знав, ідо така статура, як у нього, імпонує дівчатам. Він записався на курси російської мови і на другий день провів тебе додому, низьким голосом читав напам’ять уривки з «Пана Тадеуша» й весело оповідав:

— Батько охрестив мене Адамом на честь Міцкевича. До речі, мій старий також адвокат, як і батько Міцкевича. Навіть хотів, щоб я був поетом. Ха-ха! Я справді писав вірші.

— То прочитайте щось. Я люблю вірші, особливо «Лісову пісню» Лесі Українки. Я її вожу з собою.

— Я писав у дитинстві,— махнув правицею Адам. — Мене більше вабив інший Тадеуш — Костюшко, котрий в час проголошення повстання урочисто освятив свій меч у краківському костьолі. Я покинув вірші й захопився історією. Та про це потім… Присуньтесь ближче, я хочу вас поцілувати…

Він