Нові коментарі
У п'ятницю у 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Пригодницькі книги » Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

Читаємо онлайн Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Стою…

— Ви дуже зблякли.

— Бо вечоріє…

— Як вас звати?

— Оксана.

— Гарне ім’я.

— Звичайне… — сказала дівчина. — А ви хто?

— Спотворений Бог…

— Не розумію…

— Чому ви тут стоїте?

Вона відповіла не відразу. Вона спершу надовго опустила голову, ніби чимсь провинилася.

— На нашому подвір’ї батько також посадив клена, — промовила глухо по довгій паузі.— Він посадив на своє весілля… А може, й раніше… Не знаю. Ми дуже любили гратися під кленом… Батько змайстрував маленького столика… Мій батько дуже добрий майстер… А втім, це було давно. Навіть не знаю, чи зберігся той клен. Я прийшла до клена…

А над чорним світом, над примовклим Львовом уже повис місяць. Темніло, гусли хмари, а місяць розжарився, мов горно. Від жару падали одсвіти на небо й на землю, хмари прикривали місячне горно мокрими ряднами, мовби хотіли згасити. Проте одсвіти червоніли попід ними, нагрівали небо, відтак сіялися на землю й розчинялися в густому синьому мороці.

Несподівано Ярославові стало жаль дівчину, вона була маленькою, тоненькою, вона була якоюсь беззахисною — дитина в пустині,— хто мучиться сам, гадає, що мучаться всі; втомлена душа, може, найчутливіша.

— Вам не холодно в цій сукні?

— Тепер холодно навіть у кожусі…

Вона була дитиною у пустці, але в неї було густе волосся і гарні груди, а він давно не мав жінки. Ні-ні, він не помишляв про насильство, але не хотів її покидати: хоч духом жіночим війне в його тісній кімнатці, де є неповна шафа книг, ветхий стіл з надламаною ніжкою, голе ліжко, холодна постіль і одне вікно, — хоч духом жіночим війне… І він спитав:

— Ви справді нікого не чекаєте?

— Мені нема кого чекати.

— То ходім до мене.

— До вас? — перепитала без здивування, наче крізь марення, мерзлякувато щулячись у своїй білій сукні.

— Не треба мене боятися, я не заподію вам лиха, — щиро переконував її, бажаючи, щоб вона погодилася, — бодай на одну хвилину в його кімнаті запахне життям.

— Ви добрий? — звела до нього очі.

— Я втомлений.

— То ходім, — нарешті погодилася. — Напевне, ви добрий… У вас дуже тихий голос…

— Я втратив його на війні.

Він повів її по замряченому, зволоженому бруку, по скрипливих дерев’яних східцях до своєї кімнатки на другому поверсі — вів обережно, мовби боявся, що скрипливі східці можуть проламатися і вона впаде. Хтось колись йому повідав, що моряки, коли сходять на берег, мимоволі хочуть торкнутися на вулиці жінки, — він був моряком, котрий сходить на берег…

Перед самим порогом Оксана зупинилася і, недовірливо поглянувши, з позірною пересторогою спитала:

— А жінка мені кіс не обірве?

— Я апостол в пустині…

— Ви, напевно, вчений.

— Я ж вам сказав: спотворений Бог.

Він штовхнув рукою двері до тісної кімнатки — ключ він загубив і тепер не замикав їх. А нового ліньки було робити. Насамперед — не вмів. Навіть Стася йому завше дорікала: ти — не господар… Він знизував плечима: шукай собі господаря… Він умів хіба порпатися в архівах та бібліотеках. А ключ… Власне, що тепер замикати? Неповну шафу книжок? Розхитаного стола з надламаною ніжкою? Чи голе ліжко, в якому завше холодна постіль?

— Ось тут я живу. Сідайте на ліжко. Стільці моя колишня дружина, мабуть, спалила чи продала. Не знаю.

— Вона що, вмерла?

— Ні, вона покинула мене й переїхала до мами в Жовкву, вона дуже хотіла спокою і затишку, вона казала, що мої історичні трактати не годують її хлібом.

Він глянув Оксані в очі. Вона ніяк не зреагувала — на нього спокійно дивилися дві печально-ніжні краплі погідного осіннього неба в чорному віночку.

— У вас гарні очі.

— Десь я вичитала, що всі великі люди приречені на страждання, а заодно примушують страждати інших, — вона не слухала його, вона ніби розмовляла сама з собою, все ще стоячи посеред тісної кімнатки, наче боялась сісти.

— У порівнянні з дубом я мухомор… — промовив Ярослав. — А знаєте, з вами якось легко, просто і цікаво. Повірте, мені справді цікаво.

— Дякую за комлімент, — спробувала посміхнутись, — але хоч скажіть, як вас звати.

— Ярославом, Ярослав Грицан, — він також чомусь посміхнувся, однак злісно і єхидно. — А чим займаюся? Жду смерті. Чого ви так дивуєтесь? Я цілком серйозно: сиджу й жду смерті. А вона, дурна, не приходить…

— Навіщо так жартувати? — стемніли дві печально-ніжних краплі погідного осіннього неба у чорному віночку довгих вій. — Погані жарти до добра не доводять.

— Ломоносов казав, що не хоче бути блазнем навіть у самого Господа Бога. І хоч я не Ломоносов, але честь мені дорожча, ніж плюгавство. Сподіваюсь, ви знаєте, що Тарас Бульба вернувся за своєю люлькою, аби вона не дісталась ворогам на спогад.

— А я хочу жити, — сказала Оксана замислено. — Я ніколи не думаю про смерть, хоч усі ми смертні.

— Життя, казав італійський лірик Леопарді, не що інше, як печаль і нудьга.

— Ви філософ?

— Спотворений Бог, — відказав Ярослав. — Прошу вас — сідайте. Ми зараз вип’ємо за добре знайомство.

— Я не люблю спиртного.

Але він її не слухав. Він поставив на ветхий стіл з надламаною ніжкою розпочату пляшку вина, поклав два яблука і дві скибки хліба.

— Даруйте, хліб черствий… Але то нічого — яблуко з черствим хлібом дуже смачне. Ви

Відгуки про книгу Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: