Серця трьох - Джек Лондон

— Хосе, — сказав один індіанець другому, — з цього приводу варто випити.

І вони, кожен по черзі, поки другий утримував веслом каное на місці, приклалися до великої квадратної пляшки з-під голландського джину, до половини наповненої пулькою.

— Ні! — сказав Хосе, коли дівчата попросили почастувати їх. — Один ковток пульки — і ви знову побачите білих собак завбільшки з тигрів та людей із залізними головами.

— Добре, — сказала Нікоя. — Тоді візьми і кинь у воду свою пляшку з пулькою і побачиш, що буде. У нас з води вискочили собака і людина, а в тебе, може, вискочить чорт.

— Мені б вельми хотілося побачити чорта, — сказав Хосе, знову ковтаючи з пляшки. — Від цієї пульки в мене стільки сміливості, аж через край. До смерті хочеться побачити чорта.

Він передав пляшку приятелю, жестом показуючи, щоб той допив її.

— А тепер кидай! — наказав Хосе.

Порожня пляшка ляпнула у воду, і негайно на поверхню річки спливло дивовижне волохате тіло убитого павука. Це вже було занадто для звичайного індіанця. Юнаки так відсахнулися убік, що перекинули човна. Коли голови їх виринули з води, швидка течія віднесла їх уже далеко від заводі, а за ними, дещо повільніше, пливло перекинуте каное.

Тут дівчатам стало не до сміху. Вони дивилися на чарівні води, в той же час краєчком ока спостерігаючи за переляканими юнаками, які нарешті впіймали каное, витягли його на берег, а самі прожогом кинулися в ліс.

Полуденне сонце вже схилялося на захід, коли дівчата знову наважилися кинути виклик чарівній ріці. Після довгих суперечок вони вирішили нарешті, що разом одночасно кинуть по грудці землі. І з води негайно з’явилися чоловік і жінка — Френк і Королева. Дівчата залізли в кущі і звідти почали спостерігати за Френком, який, підтримуючи Королеву, плив до берега.

— Мабуть, це просто збіг… Могли ж вони випадково з’явитися з води тоді, коли ми туди щось кидали? — згодом прошепотіла Нікоя на вухо Конкордії.

— Проте коли ми кидали одну річ, з води теж з’являлося щось одне, — заперечила Конкордія. — А коли кинули дві грудки — і з’явилося двоє.

— Добре, — сказала Нікоя. — Нумо, спробуємо ще раз. І обидві разом. Якщо нічого не з’явиться — виходить, у нас немає ніякої чарівної сили.

Вони знову кинули в річку по грудці землі, і з води знову з’явилися чоловік і жінка. Але ця пара — Генрі і Леонсія — уміла плавати. Вони досягли берега, і, як усі, хто з’являвся тут до них, сховалися за деревами.

Довго ще. просиділи на березі дві індіанки. Вони вирішили виждати і нічого більше не кидати: коли щось з’явиться з води, виходить, усе, що вони бачили, було простим збігом, а коли ні, то вони справді мають чарівну силу. Вони лежали, причаївшись у кущах, і стежили за водою, поки темрява не сховала від них річку. Тоді поважно вони пішли до свого села, схвильовані тим, що на них зійшло Боже благословення.

Лише наступного дня, після того як йому вдалося вибратися з підземної ріки, Торес добувся до Сан-Антоніо. Він прийшов до міста пішки, обірваний і брудний, супроводжуваний хлопчиком-індіанцем, що ніс шолом да Васко. Торес хотів показати цей шолом начальнику поліції та судді як речовинний доказ правдивості надзвичайних пригод, про які йому кортіло якнайшвидше їм розповісти.

Першим, кого він зустрів на головній вулиці, був начальник поліції, який навіть скрикнув, побачивши його.

— Невже це справді ви, сеньйоре Торес? — та перш ніж потиснути йому руку, начальник поліції перехрестився.

М’язи, що відчувалися під шкірою цієї руки, а ще більше бруд на пій, переконали сеньйора Веркара-і-Іхоса в тім, що перед ним справжній Торес.

Тоді начальник поліції розлютився.

— А я вважав вас уже за мертвого! — вигукнув він. — Ну й пес цей Хосе Манчено! Він прийшов сюди і заявив, що ви померли! Померли і поховані до страшного суду в надрах гори майя.

— Він дурень, а я, очевидно, тепер найбагатша людина в Панамі, — поважно мовив Торес. — Я проявив не меншу хоробрість, аніж давні герої-конкістадори, здолав усі небезпеки і дістався до скарбу. Я бачив його. Ось…

Торес засунув було руку до кишені штанів, аби вийняти звідти самоцвіти, украдені в Тієї, Що Мріє, але вчасно похопився: занадто багато цікавих очей дивилося на нього, дивуючись із його жалюгідного вигляду.

— Мені чимало потрібно розповісти вам, — продовжував Торес. — Але тут не місце для таких розмов. Я стукав у двері мерців і носив одяг небіжчиків; я бачив людей, що вмерли чотириста років тому, але не перетворилися на порох, — на моїх очах вони вдруге померли, потонувши в безодні; я йшов горами і крізь гори; я снідав із Загубленими Душами і дивився в Свічадо Світу. Все це я розповім вам, моєму найліпшому другові, і вельмишановному судді, бо хочу збагатити не тільки себе, а й вас.

— Чи не випили ви часом прокислої пульки? — недовірливо запитав начальник поліції.

— Я не пив нічого міцнішого за воду відтоді, як виїхав із Сан-Антоніо, — була відповідь. — Зате тепер я піду додому, добре нап’юся, а потім змию із себе бруд і вберуся в пристойний одяг.

Але Торес не одразу потрапив додому. Маленький шарпак, який здибався на вулиці, скрикнув, підбіг до нього і простягнув конверт. Такі Торес не вперше одержував і відразу здогадався, що це телеграма з місцевої урядової радіостанції, очевидно, від Рігана.

“Задоволений вашими успіхами. Необхідно затримати від’їзд до Нью-Йорка ще на три тижні. П’ятдесят тисяч у разі успіху”.

Взявши в хлопчиська олівець, Торес написав відповідь на звороті конверта:

“Переказуйте гроші.