Серця трьох - Джек Лондон

Ще дві події перешкодили Торесу відразу добряче напитися і прийняти ванну. На порозі ювелірної крамниці старого Родрігеса Фернандеса, куди він збирався зайти, його зупинив давній жрець майя, якого Торес востаннє бачив усередині священної гори. Іспанець відсахнувся, ніби побачив примару, — настільки він був певен, що старий потонув у печері богів, і злякався, уздрівши його, не менше, ніж начальник поліції, побачивши самого Тореса.

— Згинь! — крикнув Торес. — Зникни, діду! Ти ж мара. А тіло твоє лежить у надрах затопленої гори. Ти привид, дух! Згинь, безтілесна істото! Щезни негайно! Коли б ти був живою людиною, я вдарив би тебе. Але ти примара, а я не хочу битися з примарами.

Але примара схопила його за руку і так уп’ялася в неї, що Торес мусив повірити у його справжність.

— Грошей! — забелькотав старий. — Дай мені грошей! Позич мені грошей! Адже я віддам, я ж знаю таємницю скарбів майя. Мій син заблудився в печері, де заховані ці скарби. Обидва грінго теж там. Допоможи мені врятувати мого сина! Поверни мені його — і я віддам тобі всі скарби. Але нам потрібно багато людей і багато чудодійного порошку, що є в білих. Ми цим порошком проробимо дірку в скелі і випустимо звідти воду. Мій син не потонув. Просто вода не дає йому вийти з печери, де стоять Чіа і Хцатль, у яких очі з коштовних каменів. За самі їх зелені й червоні очі можна купити весь чудодійний порошок на світі. Дай же мені грошей, щоб я міг купити цього порошку.

Але Альварес Торес був дивний чоловік. Йому була властива одна своєрідна особливість: якщо доводилося розлучитися навіть із найнезначнішою сумою, він ніяк не міг змусити себе це зробити. І чим більше він багатшав, тим сильніше проявлялася в нього ця риса.

— Грошей! — грубо повторив він і, відіпхнувши убік жерця, відчинив двері до крамниці Фернандеса. — Звідки в мене можуть бути гроші? Я сам у лахмітті, як жебрак. У мене і для себе грошей немає, а не те що для тебе, діду. До того ж ти сам привів сина до гори майя. І на твою голову — не на мою — ляже смерть твого сина, що провалився в яму під ногами Чіа, довбану твоїми, а не моїми предками.

Але старий не вгамовувався і продовжував просити грошей, щоби купити на них динаміту. Тому Торес штовхнув його з такою силою, що жрець не втримався на своїх старечих ногах і упав на кам’яну бруківку.

Крамниця Родрігеса Фернапдеса була маленька і брудна. У ній на маленькому і брудному прилавку стояла така ж маленька і брудна вітрина. Здавалося, що тут не заміталося і не прибиралося споконвічно. Ящірки і таргани повзали по стінах. Павуки звили павутину в усіх кутках, а на стелі трималася якась комаха, побачивши яку, Торес шарпнувся убік. Це була сколопендра семи дюймів завдовжки, і він боявся, щоб вона ненароком не впала йому на голову чи за комір. Коли ж із якоїсь затхлої комірки виповз, ніби величезний павук, сам Фернандес, він скидався на Шейлока[32], яким його показували актори часів королеви Єлизавети, — але Шейлока такого брудного, що його не випустили б навіть тоді на сцену.

Ювелір раболіпно схилився перед Торесом і привітав його хрипким фальцетом. Торес навмання витяг з кишені з десяток самоцвітів, украдених у Королеви, вибрав найменший і мовчки простягнув його ювеліру, а решту поклав до кишені.

— Я бідна людина, — закудкудакав Фернандес, але Торес спостеріг, з якою увагою він розглядає камінь.

Нарешті ювелір кинув його на віко вітрини, ніби копійчану дрібницю, і запитально подивився на свого відвідувача. Торес чекав, знаючи, що це найкращий спосіб змусити балакучого старого розговоритися.

— Чи правильно я розумію, що високоповажний сеньйор Торес хоче почути мою думку про якість камінця? — запитав старий ювелір.

Торес лише мовчки кивнув.

— Це справжній камінь. Невеликий. Як ви самі бачите — не бездоганний. І цілком зрозуміло, що він ще зменшиться при шліфуванні.

— А скільки він коштує? — не приховуючи нетерпіння, запитав Торес.

— Я бідна людина, — повторив Фернандес.

— Я й не пропоную тобі купити його, старий дурню. Але коли ти вже завів про це мову, то скільки ж даси за нього?

— Хай дарує мені вельмишановний сеньйор, як я вже мав честь сказати вам — я вельми бідна людина. Бувають дні, коли я не можу витратити і десяти сентаво, щоб купити собі шматок несвіжої риби; бувають дні, коли я не можу собі дозволити навіть ковтка дешевого червоного вина, а воно ж корисне для мого здоров’я — я дізнався про це ще змолоду, коли служив підмайстром в Італії. Я вельми бідний і не купую дорогих каменів…

— Навіть якщо можна потім перепродати їх з вигодою для себе? — перебив його Торес.

— Лише в тому разі, коли цілком певен, що вигода буде, — проказав старий. — Так, тоді я куплю, але через мою бідність я не можу багато заплатити. — Він узяв камінь і довго уважно розглядав його. — Я дам за нього, — нерішуче почав він, — я дам… але прошу вас, високоповажний сеньйоре, зрозумійте, що я вельми бідна людина. Сьогодні я з’їв тільки ложку цибульного супу та скоринку хліба з ранковою кавою…

— О Господи, ну скільки ж, нарешті, ти мені даси за нього, старий дурню?! — громовим голосом заволав Торес.

— П’ятсот доларів, і то сумніваюся, чи зароблю я щось на ньому.

— Золотом?

— Ні, мексиканськими доларами, — відповів ювелір; це означало рівно половину, і Торес зрозумів, що старий хитрує. — Звичайно, мексиканськими, тільки мексиканськими! Ми всі наші розрахунки ведемо в мексиканських доларах.

Почувши, що за такий маленький камінчик дають таку велику суму, Торес зрадів, але розіграв обурення і потягнувся, щоб узяти свого власність назад. Проте старий швидко відсмикнув руку з камінцем, не бажаючи випустити вигідної угоди.