Серця трьох - Джек Лондон
За наказом жерця наречені підвелися з колін, а він переломив навпіл кукурудзяний корж і дав кожному з них по половинці.
— Причастя, — шепнув Генрі Леонсії, коли Френк і Королева відкусили кожне зі своєї половинки.
— Римо-католицький обряд, який, очевидно, приніс сюди да Васко. А тут він поступово перетворився на весільний, — шепнула йому у відповідь Леонсія. Усвідомлення, що вона назавжди втрачає Френка, було їй надто болісне, і вона ледь володіла собою: її прикушені губи побіліли, а нігті до болю вп’ялися в долоні.
Жрець узяв з вівтаря мініатюрні кинджал та золоту чашу і вручив їх Королеві. Та сказала щось Френку, він засукав рукав і, оголивши ліву руку, підставив їй. Королева вже приготувалася зробити надріз на його шкірі, як раптом зупинилася, подумала і, замість того щоб зробити це, обережно лизнула кинджал кінчиком язика.
І несподівано вона розлютилася. Спробувавши лезо на смак, вона жбурнула його, готова кинутися на жерця і наказати списникам убити його. Вона вся тремтіла, марно намагаючись опанувати свій гнів. Перевіривши, куди упав кинджал, і переконавшись, що його отруєне вістря нікого не зачепило і нікому не завдало шкоди, вона видобула з-під’сукні іншого кинджала. Вона теж спочатку лизнула лезо язиком і лише після цього зробила надріз на руці Френка й зібрала в золоту чашу кілька крапельок його крові. Френк проробив те ж саме з її рукою. Потім жрець, під гнівним поглядом Королеви, узяв чашу зі змішаною кров’ю і пролив її на вівтар, учинивши обряд жертвоприношення.
Запала тиша. Королева стояла сердита й похмура.
— Якщо судилося сьогодні пролити кров на вівтар Бога Сонця… — грізно почала вона.
І жрець, немов згадавши про свій неприємний обов’язок, повернувся до народу й урочисто оголосив, що відтепер Френк і Королева — вже одружені. Королева обернула до Френка сяюче обличчя. Він обійняв її і поцілував, а Леонсія, побачивши це, охнула й сперлася на руку Генрі, аби не впасти. Проте Френк помітив її хвилинну слабість і зрозумів причину, хоча за мить, коли розпашіла Королева переможно глянула на свою суперницю, Леонсія вже прибрала байдужого й гордовитого вигляду.
РОЗДІЛ XXI
Дві думки промайнули в Торесовій голові, коли він відчув, що вир засмоктує його. Перша — про величезного білого собаку, що стрибнув слідом за ним, а друга — про те, що Свічадо Світу збрехало. Торес не сумнівався, що йому настав кінець, проте Свічадо Світу, куди він краєчком ока зазирнув, віщувало йому смерть не у водній безодні.
Він був добрим плавцем, а тому, почуваючи, що вода стрімко засмоктує його, боявся лише одного: аби не розбити собі голову об кам’яні стіни чи склепіння підземного тунелю, яким його несла бистрина. Але йому щастило, бо він жодного разу навіть не торкнувся їх. Іноді він почував, як течія виштовхує його нагору: отже, поруч стіна або виступ; тоді він поринав, зіщулившись, ніби морська черепаха, що втягує голову з появою акул. Але минала мить, і Торес знову помічав, що течія слабшає. Тоді він висував голову і набирав у легені свіжого повітря. Торес уже не плив, а лише намагався триматися на поверхні і роздумував про те, що ж сталося із собакою і які нові пригоди готує йому ця підземна річка.
Незабаром Торес побачив перед собою тьмяне, але, без сумніву, денне світло. Поступово ставало дедалі світліше. Торес обернув голову і побачив те, що змусило його поплисти щосили. А побачив він собаку, що плив, високо задерши морду й вискаливши свої страшні зуби. У тім місці, де звідкись згори падало світло, Торес помітив виступ скелі і видерся на нього. Насамперед він засунув руку до кишені, щоб перевірити, чи вціліли коштовності, які украв у Королеви. Але голосний гавкіт, що лунав у підземеллі, нагадав Торесу про гострі ікла його переслідувача, і замість самоцвітів він поспішно витяг кинджал Королеви.
І знову ним опанували сумніви. Чи убити цього страшного пса, поки він ще у воді, чи видертися вище, туди, звідки падає світло, і сподіватися, що потік понесе собаку далі? Він зупинився на другому рішенні і поспішно став вибиратися нагору вузьким виступом. Але собака вискочив з води і майнув слідом за ним так прудко, як тільки можуть чотириногі, і швидко наздогнав його. Торес виліз на маленький виступ, зігнувся і заніс кинджал, готуючись устромити його в собаку, якщо той стрибне на нього.
Але собака не плигнув. Широко розкривши пащу, вищиривши зуби, він присів на задні лани і подав йому передню, ніби хотів привітатися. Торес узяв цю лапу і потис її з величезним полегшенням. Засміявшись нервовим, істеричним сміхом, він продовжував трясти цю лапу, а собака, висолопивши язика, дивився на нього своїми добрими очима і неначе й собі сміявся.
Просуваючись далі уздовж прискалка в супроводі собаки, що вдоволено повз за ним і час. від часу обнюхував його йоги, Торес незабаром з’ясував, що вузький прискалок, піднявшись трохи вгору, знову спускається до води. І враз Торес зробив два відкриття: перше змусило його здригнутися і зупинитися, а від другого серце виповнила надія. Першим — була підземна ріка. Вона налітала на кам’яну стіну й, пінячись, кидалася кудись під скелю. Сплески хвиль свідчили про швидкоплинність ріки. Другим — був отвір у стіні, крізь який пробивалося денне світло. Отвір мав футів п’ятнадцять у діаметрі і був заплетений павутиною, такою дивовижною, яку не могла вигадати навіть найбожевільніша людина. Ще лиховіснішими здавалися кістки, що валялися навкруги. Сріблясті нитки павутини були завтовшки з олівець. Торес здригнувся, доторкнувшись до однієї з них! Нитка прилипла до його пальців, немов клей, і лише з великим зусиллям, трясучи все павутиння, йому вдалося визволити руку. Він спробував витерти липку масу, що пристала до шкіри, об свій одяг і об собачу шерсть.
Дві нижні нитки величезної павутини досить далеко були одна від одної. Отже, між ними можна
