Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар

«Шкода, що її так мало», думав Жан, тікаючи стрімголов від гармати.

Вибухи розляглися майже зразу ж.

Трах-тах-тах!.. Трах!.. Трах!..

І тут же почувся гуркіт металу і зойки переляканих людей. Лафети гармат перекинулись, дула стали дибки, наче смертельно поранені коні.

Весь табір піднявся на ноги.

Люди, охоплені тривогою, жахом, гнівом, хапалися за зброю, бігали, метушилися, горлали безглуздо, засипали один одного запитаннями, — словом, збільшували і без того велике безладдя, що погрожувало перейти в паніку.

Хто клопотався навколо покалічених гармат, хто полював на коней, що ніяк не давалися в руки, а хто юрмився навколо п'яного і розлюченого майора, що не переставав горлати:

— Зірвиголова! Кажу вам, це — Зірвиголова!.. Тисяча фунтів тому, хто його затримає!

Ніхто вже не міг розібратися в тому, що діється. Одні начальники наказували сурмити тривогу, інші — відбій, проте ні ті, ні інші накази так і не виконувалися.

Скінчилося тим, що про Жана зовсім забули.

А Зірвиголова, добившися свого, не гаяв марно часу.

Замість каски він знайшов фетровий капелюх з ініціалами CIV, мабуть загублений у метушні якимось волонтером, і, надівши його, спокійнісінько, з безтурботним виглядом гульвіси, вирушив до околиці табору.

Його впевнена хода, добра військова виправка і форма хакі, яку він встиг сяк-так привести в порядок, служили йому перепусткою.

На нього ніхто не звертав уваги, хоч ім'я Брейк-нек у поєднанні з чималенькою сумою, обіцяною в нагороду за його голову, так і крутилося у всіх на язиці.

Помітивши шинок, двері якого щойно відкрилися, Жан увійшов туди з невимушеністю людини, кишеня якої туго набита золотом. Господар розпивочної, відчувши в ньому солідного гостя, шанобливо вийшов йому назустріч.

Зірвиголова, в якого вже визрів новий план дій, замовив шість пляшок віскі найвищої якості.

Господар, гел з походження, розмовляв такою ж фантастичною мовою, як і Зірвиголова. Він навіть не помітив, що його покупець говорить жаргоном, який, безперечно, збудив би підозру у чистокровного англосакса.

Зате він зразу ж догадався здерти з Жана подвійну ціну, мабуть, з нагоди нічного часу. Така вже звичка всіх господарів нічних шинків. Зірвиголова, прикинувшись трохи сп'янілим, розплатився не торгуючись, але зажадав, щоб йому дали ще провіантську сумку.

— Хочу віднести пляшки своїм товаришам на посту, — пояснив він.

За сумку вартістю в п'ять шилінгів шинкар здер з нього цілу гінею.

З розпивочної Зірвиголова вийшов похитуючись, у капелюсі набакир.

— Товариші хочуть пити, — на весь голос… міркував він. — Канадців завжди мучить спрага. Віднесу-но я це віскі землякам.

Його зупинив патруль. Зірвиголова простяг капралові пляшку віскі.

— Тільки не все, капрале, — примовляв він, — товариші на посту вмирають від спраги… Канадці завжди хочуть пити.

Капрал усміхнувся, припав губами до пляшки і, одним могутнім ковтком спорожнивши її до половини, віддав решту своїм підлеглим.

У англійців невичерпний запас поблажливості до п'яних, тому він уже збирався відпустити підпилого волонтера, вважаючи його пояснення цілком переконливим.

Але в прихильному ставленні тверезого до п'яного завжди є невеличка частка заздрощів. Солдати патруля запротестували — їм було замало півпляшки. Вони рішуче вимагали додачі, і Жан, побоюючись ускладнень, змушений був віддати другу пляшку. У нього лишилося всього чотири. Від думки, що йому, може, доведеться задовольнити спрагу ще одного патруля, Жана кинуло в дрож.

Та ні, все йшло гаразд, якщо не зважати на те, що схід починав червоніти, передвіщаючи світанок.

«Ого-го-го! — подумав Зірвиголова. — Пора тікати».

Та не пройшов він і півсотні кроків, як наткнувся на стрілецький окопчик. Забрязкотіла зброя, брутальний голос різко окликнув його:

— Хто йде?

— Віскі! — півголосом відповів Зірвиголова.

Для англійського вартового немає промовистішої і переконливішої відповіді, особливо о четвертій годині ранку, після холодної ночі, проведеної у сирому окопі.

— Підійди ближче, — хрипко проричав солдат з сильним ірландським акцентом.

Зірвиголова дуже зрадів.

Час минав, а щасливішої нагоди не можна було і бажати. Ірландці, оці найсміливіші солдати Сполученого королівства, мають в той же час славу найзапекліших і найзавзятіших п'яниць.

Жан знав, що на англійських постах завжди по двоє вартових. Але так само добре знав він і те, що з допомогою двох пляшок віскі навіть від двох Педді можна добитися абсолютно всього.

Хиткою ходою п'яного Зірвиголова підійшов до стрілецького окопчика, тримаючи в кожній руці по розкупореній пляшці.

Потім, простягнувши вартовим пляшки і відригнувши п'яною гикавкою, він сказав:

— Ось і я!.. Кажу тобі: я і є оце саме віскі.

— Арра! Арра!.. Бегора!.. — белькотів один ірландець. — Ти говориш просто, як по книзі! Б'юсь об заклад, що ти найкращий солдат армії її величності…

— За твоє здоров'я, братухо! — додав другий Педді.

Зірвиголова дістав третю пляшку, цокнувся нею з ірландцями і так, ніби в нього заплітається язик, а вій силкується надати голосові якнайбільше люб'язності, відповів:

— За ваше, друзі!

Ірландці, відкинувши назад голови, пили, не відриваючись від пляшок.

Першим же ковтком кожний Педді спорожняв одразу півпляшки. Від таких ковтків можна, здавалося б, луснути, не сходячи з місця.

А віскі було справжнім вогнем, наче той купорос. Щоки обох п'яничок так і запалали. Ковтнувши кожен по півпляшки, вони прицмокнули язиками чи то від задоволення, чи то на знак не цілком задоволеного бажання.

— Ану, ще по ковточку! Отак! Поїхали… Все! До дна!

Зірвиголова, прикидаючись, що він п'яний, як хлющ, з якимсь гурчанням