Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар

Мужні серця Молокососів здригнулися при останніх словах командира.

Ніхто із цих сміливих людей, що сотні разів зустрічалися віч-на-віч із смертю, і не силкувалися приховати свого хвилювання, бо не душевна слабкість відчувалася в їх тривозі, а щире і безпосереднє почуття нерушимої дружби, що зв'язувало їх узами бойового братерства. До Жана звідусіль простягайся тремтячі руки, і Зірвиголова мовчки, поривчасто потискав їх, не в силі вимовити ні слова.

Фанфан із зворушливою гримасою на обличчі уривчастим від сліз голосом пробурмотів:

— У мене просто серце впало, хазяїне… Нудно мені, їй-богу, нудно! Взяв би ти мене з собою. Я б уже зумів, якщо треба буде, перехопити за тебе кілька ляпасів, а то й шкуру свою віддати…

— Спасибі, Фанфан, щире тобі спасибі, мій хоробрий земляче, любий мій французе! Та, на жаль, це неможливо. Мені треба йти одному.

Низько понуривши голову, Фанфан придушив зітхання і замовк.

Тепер прийшла черга Поля Поттера. Він потиснув обома руками руку командира і, висловлюючи думку всіх присутніх бурів, сказав:

— Дякую тобі, брате! Дякую від імені всієї нашої батьківщини, заради якої ти жертвуєш своїм життям. Наша дружба, наше захоплення, наша подяка скрізь і всюди йтимуть за тобою, і ти повернешся. До побачення, брате, до скорого побачення!

— Ну, звичайно ж, я повернусь, неодмінно повернусь! — вигукнув Зірвиголова, голос якого набрав усієї своєї дзвінкості. — Не в таких ще перепалках ми бували і то викручувалися. До речі, мені треба побачитися з відомим вам майором Колвіллом. У мене таке передчуття, що незабаром мені пощастить зіграти з ним одну з найкращих моїх штучок.

З цими словами Жан залишив їх і зник у високих травах, кинувши свого поні на Фанфана, який повів його на поводі.

А Зірвиголова, керований своїм задумом, повільно йшов до того місця, де після нічної втечі Молокососів з обложеної ферми загинув від їх куль перший з уланських загонів.

У подертому і напівзотлілому від пожежі уланському мундирі, що ледве прикривав тіло, Зірвиголова скидався на справжнісінького бродягу. Але, щоб проникнути у ворожий табір, потрібна була пристойна англійська форма. І він розраховував, що йому люб'язно дасть її один з мертвих джентльменів у хакі. Зірвиголова крався серед високої трави з витримкою справжнього індійця і за хвилину досяг мети.

На прим'ятій траві він побачив зрешечені кулями тіла п'яти солдатів і чотирьох коней.

А трохи далі, на деякій відстані один від одного, також валялися поодинокі жертви Молокососів — люди і коні. Пози, в яких вони лежали, їх перекривлені судорогою обличчя і тіла свідчили про те, що смерть скосила їх раптово.

Погляд Жана Грандьє впав на молодого англійця, трохи старшого від нього самого. Куля маузера вдарила його просто в потилицю, і він вмер, не встигнувши навіть скрикнути. Не завжди, мабуть, куля маузера буває гуманною.

Кавалерист був такий на зріст і будовою тіла, як і Зірвиголова.

Нелегко було наважитися роздягти мерця. Але вагання Жана тривало недовго. Нічого не вдієш: війна — є війна. Та й час був мало відповідний для того, щоб церемонитися з цими огидними завойовниками, з цими клятими грабіжниками без сорому й совісті, з цими жорстокими вояками за несправедливу справу.

Зірвиголова вліз у штани кольору хакі, одягнув мундир, надяг на голову каску також кольору хакі і тут помітив, що тіло улана обмотане кількома метрами гнучкого і непромокального шнура завтовшки з палець.

— Та це ж піроксилін, вибухівка англійських розвідників, той же динаміт! — зрадів Зірвиголова. — Прекрасна знахідка! Вона може стати мені у великій пригоді під час розвідки.

Він обмотав собі груди вибухівкою, застебнув доломан і пішов далі, пробираючись серед високих трав вельдту.

Присмерком він уже наближався до передових англійських постів.

У розвідці. — Передбачення збулися. — Як повернутися? — Норовистий кінь. — Догори ногами. — Бійка. — Удар головою і спритна підніжка. — Відчайдушна втеча. — У схованки! — У майора. — Сон п'янички. — Зірвиголова не розгублюється. — Вірний Біллі. — Знову тривога!

Немає в житті нічого страшнішого, ніж усвідомлювати себе загубленим у чужому таборі, самому блукати серед нещадних ворогів, почувати, що життя твоє залежить від найменшої випадковості, від фальшивого руху, від ненавмисно кинутого слова, і знати, що кожної хвилини тебе можуть схопити і розстріляти на місці як шпигуна.

І проте не небезпеки, що підстерігають розвідника на кожному кроці, і не ця необхідність бути весь час насторожі становлять головні його турботи. Все це в своєму роді ніби додаткове навантаження до основної його роботи.

Розвідникові треба всюди побувати, усе побачити, залишаючись у той же час непоміченим; наповнити голову, і так обтяжену турботою про свою особисту безпеку, безліччю відомостей про солдатів, коней і гармати, які є у ворога. Він має розібратися у ворожих позиціях, скласти в думці топографію табору, вникнути в пересування ворожих військ, збагнути задуми противника і до певної міри спробувати їх передбачити.

Усе це, разом узяте, становить собою нагромадження неймовірних труднощів і небезпек. Яку ж витримку повинен мати розвідник, яке самовладання, яку величезну винахідливість, яке вміння робити значущі висновки з незначних на вигляд фактів, яку спостережливість і слух, яку мужність, яку залізну енергію!

Нашого героя доля щедро обдарувала всіма цими якостями, що доповнювалися до того ж неабияким і невластивим такому юнакові досвідом.

Йому, наприклад, нічого не коштувало, ковзаючи, мов ящірка між високими травами, пересікти лінію сторожових постів.

Зараз ми в цьому переконаємося, бо вже з'явилися передові пости англійців, на кожному з яких по двоє вартових.

Томмі розкурювали коротенькі верескові люльки і тихо розмовляли про свою далеку